Сяйво

— Ти… ти не можеш таким чином говорити зі своїм батьком, — промовило воно захрипло. Молоток затремтів, опустився. — Ти тільки сам собі все погіршуєш. Свою… свою кару. Робиш гірше.

Воно п’яно похитнулося, вдивляючись у Денні плаксиво-сентиментальними очима, повними до себе жалю, який почав обертатись на ненависть. Знову почав підніматися молоток.

— Ти не мій тато, — знову промовив Денні. — А якщо там, усередині тебе, залишилася бодай крихта від мого тата, він знає, що вони тут брешуть. Усе тут брехня і обман. Як ті шулерські, заряджені свинцем гральні кості, що їх тато поклав мені в панчоху минулого Різдва, як ті подарунки, які кладуть у крамниці на вітрину, а мій тато каже, що там нічого нема у них всередині, ніяких подарунків, то просто пусті коробки. Просто на показ, так каже мій тато. А ти воно, ти не мій тато. Ти цей готель. А коли ти отримаєш те, чого бажаєш, ти не даси моєму тату нічого, бо ти жадібне. І мій тато це знає. Ти примусило його пити Оте Погане. Це єдиний спосіб, яким ти могло його запопасти, ти брехлива, фальшива личина.

— Брехун! Брехун! — ці слова пролунали тоненьким виском. Піднятий молоток скажено дрижав.

— Ну, давай, бий мене. Але ти ніколи не отримаєш від мене того, що тобі хочеться.

Обличчя перед Денні змінилося. Важко було б сказати як; не було там опливання чи злиття рис. Тіло тихенько затремтіло, а тоді закривавлені долоні розкрилися, наче зламані клешні. Молоток випав з них, глухо вдарившись об килим. І то було все. Але раптом там з’явився тато, він дивився на сина в смертельній агонії і печалі, такій величезній, що серце Денні спалахнуло в грудях. Губи вигнулися донизу тремтливим луком.

— Доку, — промовив Джек Торренс. — Тікай. Мерщій. І пам’ятай, як сильно я тебе люблю.

— Ні, — сказав Денні.

— Ох, Денні, заради Бога…

— Ні, — сказав Денні. Він взяв батькову закривавлену руку і поцілував. — Усе майже скінчилося.

***

Хеллоран підвівся на ноги, спираючись спиною на стіну й підпихуючи себе вгору. Вони з Венді витріщилися одне на одного, наче ті, що вціліли після кошмарного бомбардування якогось шпиталю.

— Нам треба піднятися туди, — сказав він. — Ми мусимо йому допомогти.

Її перелякані очі дивилися на нього з білого як крейда обличчя.

— Уже пізно, — промовила Венді. — Тепер він тільки сам може собі допомогти.

Минула хвилина, потім дві. Три. І вони почули оте на собою, воно дико закричало, не люто зараз і не переможно, але в смертельному жаху.

— Святий Боже, — прошепотів Хеллоран. — Що трапилося?

— Я не знаю, — сказала вона.

— Воно його вбило?

— Я не знаю.

Ожив з брязком ліфт і почав опускатися з замкненим у його кабіні тим виючим, збуреним створінням.

***

Денні стояв незрушно. Тут не було місця, куди б він міг утекти, місця, де не було б «Оверлука». Він усвідомив це раптово, повністю, безболісно. Уперше в своєму житті йому прийшла доросла думка, доросле відчуття, висновок з його досвіду в цьому поганому місці — печальний умовивід:

(«мама з татом не можуть мені допомогти, я тепер самотній»)

— Іде геть, — сказав він закривавленому невідомому, що стояло перед ним. — Іди. Забирайся звідси.

Воно нахилилося, показавши ніж, що стирчав у спині. Пальці його знову зімкнулись на молотку, але замість поцілити в Денні, воно розвернуло держак, спрямувавши жорсткий кінець головки роукового молотка на власне обличчя.

Крізь Денні промайнуло співчуття.

А далі молоток почав підніматись і падати, знищуючи останні залишки образу Джека Торренса. Створіння в коридорі танцювало якусь лячну, човгаючу польку, а контрапунктом до її ритму були ті осоружні звуки, що лунали, коли молоток бив у голову, знову і знову. Кров хлюпала на шпалери. Осколки кості підлітали в повітря, наче розтрощені рояльні клавіші. Неможливо було сказати, наскільки довго це тривало. Але коли воно обернуло свою увагу знову на Денні, його батько пощезнув назавжди. Те, що залишилося від обличчя, перетворилося на химерну, мінливу компіляцію, багато облич, незграбно намішаних водно. Денні побачив жінку з двісті сімнадцятого номера; людину-пса; голодну істоту-хлопчика з бетонної труби.

— Тоді маски геть, — прошепотіло воно. — Перешкод більше немає.

Молоток злетів для останнього удару. У вухах Денні почало цокотіти.

— Маєш що-небудь іще сказати? — поцікавилося воно. — Ти певен, що тобі не хочеться тікати? Може, зіграємо в квача? Усе, що ми маємо, це час. Маємо вічність часу. Чи вже покінчимо з цим? Чом би й ні. Врешті-решт, ми запізнюємося на вечірку.

Воно вищирилося жадібними поламаними зубами.

І тоді Денні дійшло. Те, про що забув його батько.

Раптом тріумфальний вираз заповнив його обличчя; створіння це побачило і завагалося збентежившись.

— Котел! — закричав Денні. — Його не спускали від сьогоднішнього ранку! Тиск росте! Він вибухне!