Смарагдова книга

Я вирячилася на нього як теля на нові ворота:　

— А як же Джордано і колоніальна політика вісімнадцятого століття?　

Містер Джордж ледь помітно посміхнувся.　

— Скажімо так, поки ти була у ванній, я пояснив Джордано, що в тебе сьогодні, на жаль, не буде часу на заняття.　

Вірний, добрий містер Джордж! Єдиний Вартовий, який, здавалося, переймався моєю долею. Хоча, напевно, якби я трохи потанцювала менует, мене б дещо попустило. Он деякі люди зганяють погані емоції, молотячи боксерську грушу. Або займаючись фітнесом. Чим я гірша? З іншого боку, зневажлива Шарлоттина посмішка була мені сьогодні ні до чого.　

Містер Джордж подав мені руку.　

— Хронограф чекає.　

Цілком готова, я схопилася за його лікоть.　

Моя сьогоднішня елапсація, контрольований стрибок у часі, який я робила щодня, єдина радувала мене, і не тільки тому, що дозволяла уникнути присутності чудовиська на ймення Ґідеон. Цей стрибок мав стати кульмінацією і завершенням нашого з Леслі Грандіозного Плану, який ми так натхненно розробляли. Хоч би все у нас вийшло, як ми задумали!　

Ми з містером Джорджем спускалися дедалі глибше склепінними коридорами, перетинаючи вздовж усю штаб-квартиру Вартових. Прихована від сторонніх очей внутрішня частина приміщення охоплювала кілька сусідніх будівель. У кожному з бічних проходів крилося стільки всього цікавого, що часом здавалося, ніби це якийсь музей.　

Стіни прикрашали численні картини в старовинних рамах, стародавні мапи, килими ручної роботи і колекції шпаг. У вітринах стояла коштовна на вигляд порцеляна, книги в шкіряних палітурках і старовинні музичні інструменти. По кутках було розставлено безліч скринь і різьбярських скриньок. За інших обставин я б неодмінно зазирнула в кожну з них.　

— У косметиці я ні бум-бум, але якщо тобі захочеться виговоритися, побалакати з ким-небудь про Ґідеона, я можу бути хорошим слухачем, — запропонував містер Джордж.　

— Про Ґідеона?.. — розтягуючи слова, повторила я, немов згадуючи, хто це. — 3 Ґідеоном та зі мною все гаразд, це ж треба! Голки не підточиш. — Я мимохідь затопила по стіні кулаком. — Ми з ним друзі. Друзі

та й годі, — на жаль, слово «друзі» ніяк не хотіло вимовлятись, я процідила його крізь зуби.　

— Мені теж колись було шістнадцять, Ґвендолін, — маленькі очі містера Джорджа довірливо зблиснули. — і я тобі обіцяю не згадувати про те, про що не раз попереджав тебе. Хоча я справді попереджав…　

— Я впевнена, у свої шістнадцять ви були хлопцем хоч куди.　

Я, власне, не уявляла, як містер Джордж підбиває клинці до якоїсь дівчини: поцілунками і солодкими словами зачаровує свою жертву.　

«…Тобі досить просто бути в тій же кімнаті, і мені вже хочеться доторкнутися до тебе, поцілувати».

Я намагалася ступати рівно, карбувати кожен крок — може, це допоможе мені стерти з пам’яті полум’яний погляд Ґідеона. Від моїх кроків дзенькала порцеляна у вітринах.　

Менше з тим. Кому потрібні нині менуети, щоб розпружитися? Досить так пройтися та й по всьому. Хоча для втіхи варто було б розгепати вщент парочку порцелянових тарілок або цих ваз, на вигляд безцінних.　

Містер Джордж косував на мене, але врешті-решт змирився з моїм мовчанням, ще міцніше стиснув мою руку і зітхнув. Через кожні кілька метрів вздовж стін стояли лицарські обладунки: зауваживши їх, я почулася вельми незатишно, мені знову здалося, що за мною спостерігають.　

— Чи там усередині хтось є? — прошепотіла я містерові Джорджу. — Бідолаха-новачок, якому за цілий день навіть у туалет вийти не дозволено, еге ж? Я просто відчуваю, як він на нас вирячився.　

— Ні, — містер Джордж тихо засміявся. — Але в шолом вмонтовано камери спостереження. Тому тобі здалося, що за тобою стежать.　

Ага, отже, камери. Ну, принаймні їм нема чого співчувати.　

Коли ми спустилися по першому склепінному коридору, я згадала, що містер Джордж про дещо забув.　

— Хіба ви не зав’яжете мені очі?　

— Певно, сьогодні можна і без цього, — відповів містер Джордж. — Хіба ти бачиш тут бодай когось, хто б нам це заборонив?　

Я здивовано витріщилася на нього. Зазвичай цілий шлях я йшла із зав’язаними очима, бо Вартові не бажали, щоб я запам’ятала, де саме стоїть хронограф. Адже цей прилад міг переносити мене й Ґідеона в минуле, і члени Ложі боялися, що я зможу вкрасти його та використовувати самостійно.　

Втім, усе це була нісенітниця. По-перше, мені просто страшно було дивитись, як цю штуку пускають у хід (адже для цього брали нашу кров!). А по-друге, я й гадки не мала, як працюють і навіщо потрібні всі ці незліченні коліщатка, ручки і скриньки.　

Але коли йшлося про хронограф, а особливо можливість його вкрасти, Вартові були ще ті параноїки.　

Гадаю, річ у тому, що колись хронографів було два. Та сімнадцять років тому моя кузина Люсі та її коханий на ім’я Пол, номери Дев’ять і Десять у Колі дванадцяти мандрівників у часі, накивали п’ятами, прихопивши з собою один із хронографів.