Смарагдова книга

Цікаво, він справді насолоджувався нашими з ним пригодами у минулому чи це теж було суцільною облудою? Може, нін брехав тільки про кохання?　

Я хутко перекинулася думкою на японський ніж і на те, як ним скористатися. Такий маневр подіяв, але я все одно розплакалася.　

Дідусь витер долоні об штани.　

— Та зараз я почуваюся застарим для таких пригод, — сказав він.　

Я перевела погляд на хронограф, достоту такий, як і той, за допомогою якого я опинилася в цьому часі, — складний пристрій, що ряснів клапанами, важелями, отворами і поличками, коліщатками, кнопками і витонченими мініатюрами.　

— Ти, звісно, заперечиш, — ображено мовив Лукас. — Скажеш мені щось на кшталт: «Але ж ти такий молодий, як ти можеш почуватися застарим?»　

— Ой, так. Ти ще дуже молодий. Хоча ці вуса старять тебе на кілька десятків років.　

— Леді Аріста вважає, що вони надають мені поважності.　

Я тільки глузливо скинула брови, а дідусь схилився над хронографом, буркочучи щось собі під ніс.　

— А зараз увага! Ці десять коліщаток виставляють рік. Ти, напевно, запитаєш, навіщо так багато цифр. Відповідь проста: рік записується римськими цифрами. Сподіваюся, ти розумієшся на них.　

— Певно, що так, — я дістала з наплічника блокнот і ручку. Якщо не записувати, я зроду цього не запам’ятаю.　

— А ось тут ти вибираєш місяць, — Лукас показав на наступне зубчасте колесо. — Але будь уважна! З якогось дива місяць — і лише його! — виставляють за старокельтським календарем. Одиниця відповідає листопаду, а жовтень — дванадцяти.　

Я роздратовано хмикнула. Впізнаю Вартових! Мудрують на порожньому місці! У мене вже давно закрадалася думка, що вони заплутують навіть прості речі, щоб здаватися такими значними й таємничими. Але я зціпила зуби та змусила себе зосередитись. За двадцять хвилин принцип дії хронографа вже не здавався мені чаклунством, а лише системою, яку треба зрозуміти.　

— Це я вже втямила, — перебила я дідуся, коли він зібрався було пояснювати все спочатку. Я закрила блокнот. — Давай уже візьмемо мою кров і… котра година, га?　

— Дуже важливо не припуститися жодної помилки, виставляючи дату й час стрибка, — Лукас боязко подивився на японський ніж, який я знову дістала з футляра для окулярів. — Інакше опинишся де-небудь… е-е-е… хтозна-де. І найнеприємніше — ти не зможеш контролювати час свого повернення. Ох, який огидний ніж. Ти досі впевнена, що хочеш це зробити?　

— Атож. — Я закасала рукави. — Тільки сумніваюсь, де саме краще зробити цю рану. На пальці її одразу помітить перший стрічний. До того ж із мого маленького пальчика витече лише кілька краплин крові.　

— Можна відрізати кінчик пальця, — лякав мене Лукас. — Тоді кров юшитиме, я й сам одного разу переконався…　

— Краще вже взяти ділянку вище, наприклад передпліччя. Готовий?　

Мені було смішно, що Лукас боявся дужче, ніж я.　

Він глитнув і щосили обхопив помальовану квіточками чашку. Туди ми вирішили збирати мою кров.　

— У цьому місці часом немає аорти? О Боже, та в мене коліна трусяться. Ось так помреш тут, у 1956-му, від втрати крові, і все через легковажність власного дідуся.　

— Там справді є товста артерія, але її треба пиляти, якщо хочеш померти від втрати крові. Десь я таке читала. Тому самогубці-невдахи часто помиляються і не добираються до цієї артерії, та вже наступного разу вони точно знають, що до чого.　

— На Бога, зглянься! — вигукнув Лукас.　

Я теж трохи злякалася, але нічого не вдієш. «У критичних ситуаціях треба іноді діяти відчайдушно», — так сказала б Леслі. Я відвела очі від переляканого Лукаса й притулила вістря ножа до внутрішньої поверхні передпліччя, сантиметрів на десять вище зап’ястя.　

Не надто натискаючи на ручку, я навскоси прорізала білу шкіру. Цю ранку я, власне, хотіла зробити пробною, але вона, попри очікування, виявилася глибшою. На шкірі хутко зачервоніла тонка лінія і налилася кров’ю. Та біль з’явився лише за мить. Дедалі потужнішою цівкою кров витікала до чашки в тремтячих руках мого дідуся Лукаса. Чудово.　

— Ріже шкіру, наче масло, — захоплено промовила я. — І Іопереджала ж мене Леслі: ніж гострющий, таким і зарізати недовго.　

— Сховай його, будь ласка, — зажадав Лукас, якого, здавалося, ось-ось знудить. — Чорт забирай, та ти смілива дівчина, видно, що з роду Монтрозів. Е-е-е… Вірна нашому сімейному кредо.　

— Точно, — захихотіла я. — Напевно успадкувала це від тебе.　

Лукас криво посміхнувся.　

— Невже тобі зовсім не болить?　

— Звісно, болить, — сказала я і зиркнула на чашку. — Вистачить уже?　

— Напевне, — важко просопів Лукас.　

— Може, відчинити вікно?　

— Усе гаразд, спасибі. — Дідусь поставив чашку біля хронографа і глибоко зітхнув: — Далі все просто. — Лукас узяв піпетку. — Я візьму три краплини твоєї крові й увіллю їх у два отвори, бачиш — отут, під крихітним круком і під символом інь-янь. Тепер я повертаю коліщатко й оцей важіль. Отак. Чуєш?　

У хронографі закрутилися сотні коліщаток, щось стукотіло, деренчало і гуло — аж навколо наелектризувалося повітря. Рубін на мить спалахнув, а потім коліщатка знову завмерли і все стало як раніше.　

— Лячно, еге ж?