Смерть в океані

Таким чином, про свій побут ми подбали. Воду для пиття знайшли ще в перший день; тоді ж поставили курінь, а через тиждень натрапили на бабаї, наш гарантований харч. Я кажу гарантований, бо пальмові краби виявились ненадійним харчем: вони зникали, як міраж, і були невловимі, незважаючи на те, що ми за ними ганялися постійно.

Наші життєво важливі комунікації — криниця, плантація бабаїв, курінь — знаходилися на рівній відстані одна від одної. Тому Гудзонович назвав цю місцевість Золотим трикутником.

— Є Бермудський трикутник, — сказав він. — Правда, є й Золотий — десь на кордоні Лаосу, Бірми й Таїланду. Але та назва, по-моєму, не відповідає дійсності. Який же то в дідька Золотий трикутник, якщо в ньому іде кругообіг, транспортування «білої смерті» — маку й опію — для виготовлення наркотиків! Наша острівна криничка, ця грядка бабаїв та хатинка на дереві — дорожче за все золото світу.

«Савельич был прав. Делать было нечего», — знову згадалося знайоме.

Я все більше помічаю: замість того, щоб подумати самим, люди часто вдаються до запозичення, користуються готовими формулами, відкритими розумовим пошуком інших. І я серед них не виняток. Свідчення того — моє посилання на Пушкіна, бо ліньки, бачте, напружити розум, самому пошукати оригінального слова.

Та й Гудзонович — плагіатор! — передер, чого він, однак, і не приховує, назву Золотий.

Край неба на сході ледь рожевів, а ми вже не спали. Звісивши ноги з перехрестя гілок дерева — гумору, спостерігали, як над лагуною рідшає туман та хвилі відпливу, котячись в океан, тягнуть за собою пасма відмерлих водорослин, покруч коряг і гілок.

— Течія потужна, — відзначив Толстиков. — Якби був човен, можна б залишити острів і спробувати перебратись на інший. А раптом там є люди? Тоді б ми були на коні.

— Звичайно, треба щось робити, — докинув я. Гумор нас не годував. Крім шпичаків, ніяких плодів на ньому не було. Спасибі й за те, що хоч пристановище дав: ми спали, не потерпаючи, що якась нечисть полоскоче п'яти.

На коралових островах Отруйні змії не водяться. Єдине, чого ми боялися, — пацюків, але й вони тепер не могли нас дістати.

Втім, терпіли ми від москітів — їхні укуси дуже жалючі — та ще, як не дивно, від кокосових злодіїв — крабів. Здається, вони нам мстили за вторгнення в свої володіння, за те, що кожного разу ми намагалися їх піймати.

— Поспіть трохи на гуморі, а я принесу води й бабаїв, — сказав я Гудзоновичу, спускаючись вниз.

Одного разу на узбережжі ми знайшли кілька висохлих кокосів. Видно, течія принесла їх сюди з іншого суходолу.

Із тих горіхів, зв'язавши їх докупи, ми й зробили відерця, якими носили воду.

Узявши «відра» та кинувши на плечі коромисло, я подався до криниці.

Уже розвиднілось, і стежку, яку ми протоптали серед трави, добре було видно в гущавині лісу.

Весело мені на світанні, коли народжується день! Мрії крилаті, й завжди думаєш, як би більше встигнути зробити, поки не спуститься вечір і землю не огорне ніч… А тіло — аж бринить від радості.

Так почувавсь я й нині, на мить відключившись од жорстокої дійсності, забувши про все, що сталося з нами самими і особливо — з нашими товаришами.

Смерть боцмана Кузьмича — вона перша чорним крилом торкнулася моєї душі, наповнила її гіркотою й смутком; потім потонув «Гідролог», загинуло стільки людей; потім помер машиніст, потонули хлопці-океанологи. Та й решта товаришів з двох інших шлюпок невідомо де.

Моя світанкова безжурність! Навіть від згадки про все те вона затьмарилася.

Сумний ішов я лісом. Думи роїлися, похмуріші одна від одної.

Про що ж бо я думав? Я думав…

… чого на світі так багато зла і навіщо воно. Чи не для того, щоб одні жили, як вареник у маслі, а інші ледве животіли? Без лекцій Гудзоновича, на своєму гіркому моряцькому досвіді переконавсь я, що людці й нелюди будь-що намагаються штовхнути планету в смертельну прірву. На атомному вогні вони сподіваються погріти руки, збагатитися ще більше.

…військова база американців Дієго-Гарсія на архіпелазі Чагос, в Індійському океані, де мені довелося бувати; атомні полігони на острові Різдва, атолах Еніветок, Бікіні — вони що, для блага й добробуту людського?

…невидимий оку радіоактивний пил, усі ті стронції й цезії коростою лягли на прекрасне лице Землі. Плодючі поля, колись незаймані води напилися отрути. Що ж бо чекає людей прийдешнього, двадцять першого століття — вгасання правічної в'язі роду, деформована психіка, духовна й тілесна смерть?

…щовечора над суходолами й океанами Всесвіт напинає зоряне вітрило, і ми тут, на цьому невідомому острові, кожного разу милуємось небом. Прекрасні ви, зорі, і небо, що вас породило!.. — але і туди вже простяглися щупальця атомного спрута.

…крихітка живої матерії, я мимоволі й свідомо протестую проти знищення й згуби. Я не хочу помирати! Життя — прекрасне: і спалах блискавки над весняним полем, й запах покропленої дощем куряви на дорозі, що, вирвавшись з-поміж розлогих степових пагорбів, в'юниться, біжить в далеч; постійно відчуваю на чолі шовковий дотик маминої руки — вона мене розбуджує вранці: «Прокинься, синку, — люди вже стали до праці…»