Смерть в океані

Поки до тросу кріпили вертушки, буй висів на стрілі кран-балки. Потім його посадили на воду й відразу рушили.

Так ми пливли кілька годин і ще двічі опускали буї.

На відстані десяти миль між ними утворився невидимий рівнокутник. У центрі його й зупинився «Вихор».

Проте течія дедалі більше почала зносити судно на захід.

Вітру, правда, не було, та океанське плесо бурунилося, ніби кипіло. Машина «підгрібала», працюючи на малих обертах.

Щоб не збочувати з курсу, я прикипів до стерна, невідривно стежив за стрілкою на кортушці гірокомпаса.

А довкруг «Вихора», неначе він врізався в косяк риби, хлюпотіли, здіймаючись одна за одною, хвостаті хвилі.

То течія прокладала дорогу через океан.

Розділ четвертий

НАШ БОЦМАН

Очеретний таки мав рацію. Працюючи поряд з океанологами, мимоволі й сам дечого навчаєшся.

Взяти хоч би морські течії, які ми досліджуємо. Навіть я, невіглас, міг би тепер чимало розповісти про них. Та розумію: вас цікавлять не струмені води, що, немов щупальці, обвили увесь океан (на півночі й південному заході Ойясіо й Куросіо, на сході Ель-Ніньо та Гватемальська, на півдні — Антарктична кругова течія), а пригоди.

— Правда твоя, — скажете ви. — От якби про пляшкову пошту або загадковий корабель, уламки якого прибило до берега.

Що ж, таке буває і в наші дні — находять і пляшки, залиті смолою, й рештки потрощених човнів. Бо романтика морських пригод не відійшла в минуле.

Може б, точніше її назвати лихо, нещастя. Справді-бо, яка то в біса романтика, коли людина гине! А жертви під час катастроф неминучі.

Отже, наше судно підхопила течія і понесла на захід од центру уявного трикутника.

Вахта кінчалася. Ті, хто мав змінити Степана Очеретного й мене біля стерна, чомусь затримувалися.

— Чи вони поснули? — обуривсь я.

— Потерпи трохи, — відказав штурман. — Підвахтові допомагали майнати буї. Зараз прийдуть.

Хвилин через десять вони з'явилися.

— Увага! Їх величність Антон і Кнопка.

Пропускаючи хлопців до ходової рубки, Степан Очеретний, вайлуватий і клишоногий, як ведмідь, присів у реверансі. Він завжди з витівками — хлібом не годуй, а дай йому покепкувати.

Високий, статечний матрос Тупіченко і його низькорослий напарник Бесараб, яких через їхній зріст на «Вихорі» охрестили Антон і Кнопка, зайняли наше місце. Один став до стерна, другий, впередзорящий, пішов на крило капітанського містка.

— Баста! — з полегшенням зітхнув я. Степан побажав їм щасливого вахтування.

— І не губити буїв, — докинув.

За тропіком Рака, де течія особливо стрімлива, теж опускали буї. Один із них на вахті Антона й Кнопки загубили. Тому-то Очеретний, вірний звичці пхати носа, куди його не просять, і попереджав.

До вечора ми були вільні, тобто могли відпочивати. Проте… Не подумайте, що стерновим розкіш. Краще вже у робочій бригаді, де матросами керує лише боцман. Тут же верховодять усі: капітан, штурман. І, звичайно, дракон.[3]

— Вахта вахтою, — мовив він, — але ви, великі керманичі, все-таки з палубної команди, а я ваш безпосередній начальник. Мої розпорядження — закон.

Одного разу, коли мені веліли переносити якісь вантажі, я, стомлений, огризнувся:

— Ми, Кузьмич, і так недосипаємо. Побійтеся бога — чого ви нас мучите?

— Бога? Так його ж немає,— хитро підморгнув дракон. — Даремно в тебе на шиї теліпається ладанка. Ну, а відсипатимешся, Васько, на тому світі. Поки б'ється серце, раджу: рухайся, дій. Це єдиний спосіб самому собі довести, що ти живий.

Розмова на цьому скінчилася. Доказувати щось боцманові — марне: все одно буде так, як він задумав.

Ми знаємо: Кузьмич відчайдуха і великий трудівник. Навіть лютий шторм не в змозі зігнати його з палуби — все щось майструє, порається коло чогось.

Такої ж працьовитості вимагає й від нас.

Не встигли ми з Степаном переступити поріг каюти, як у коридорі почулося шаркання ніг. Важке й одноманітне, ніби хто котив перед собою гирі.

Так ходить лише боцман.

Це й був він.

У строкатій, з мавпами й кокосовими пальмами, футболці, на стегнах короткі тропічні шорти, ноги взуті в модні сандалії.

Кузьмич скидався на марафонця, який тільки-но завершив стомливий біг, і водночас — на підстаркуватого іноземного туриста. Правда, замість фотоапарата, що його носять зарубіжні гості, в руці він тримав відро з мастилом.

— Не ждали? — запитав, помітивши наше зніяковіння. — От і добре. Несподіваний напад — запорука успіху, — вирік він.

— Авжеж не ждали, — сердито відповів я, здогадавшись про мету його відвідин.

— Нечемно, — ніби між іншим кинув він. — Втім, нічого дивного: там на містку, в Шарашкіній конторі, вас розбалували, перетворили на білоручок. Але цю ваду ми швидко ліквідуємо. Як любили говорити древні: лаборемус. Тобто: будемо трудитися!

Кузьмич — чоловік грамотний, але не настільки, щоб знати латину, яку він часто цитує. Просто у нього є невеличкий словник, подарований одним океанологом.

З тієї книжки дракон і черпає прописні істини.

Якось на початку рейсу, зайшовши до Кузьмича в каюту, я помітив на столику під ілюмінатором замацану, в плямах охри й сурика книжку і знічев'я заходився гортати сторінку за сторінкою.