Сотрудник ЧК

Попов і Силін зайшли у вестибюль. Перед білими мармуровими сходами стояв сухорлявий дідуган з бронзовим свічником у руці, П'ять запалених свічок яскраво освітлювали його сутулу постать у в'язаній кофті.

— Хто ви такий? — спитав Попов.

— Я економ консульства... — Голос дідугана тремтів від переляку. — Ви ж напевно знаєте, що цей будинок не належить Росії? Тут іноземна територія...

— Нам треба бачити пана Бодуена, — замість відповіді сказав Попов.

— Це неможливо, панове. Віце-консул спить...

- Розбудіть його!

— Що ви, що ви!.. — замахав рукою старий. — Пан Бодуен — представник європейської держави. Ви не маєте права... тобто ви не повинні вриватися сюди! Це дипломатичний скандал!

Тут, не витримавши, гаркнув Ващенко:

— Що ти крутиш! Буди, коли тобі наказують!

Від його громового голосу старий весь зіщулився і став схожим на худий зморщений кулачок. Свічки в його руці задрижали, відкидаючи на стіни короткі відблиски.

— Панове, панове... Ви не розумієте, що робите!..

— Не галасуй, Ващенко, — сказав Попов. — А ви йдіть до свого хазяїна і скажіть, що його викликають представники Ради п'яти. Про скандал не турбуйтесь: це наша відповідальність.

— Як завгодно, як завгодно... — розводячи руками, забурмотів старий і квапливо зачовгав по сходах.

Свічник він поставив на широку балюстраду площадки сходів і зник за високими дубовими дверима з крученими блискучими ручками.

Альошка ніколи ще не бував у такому будинку. Тут і стіни, і навіть підлога з різнобарвних квадратиків були мармурові. По обидва боки дверей височіли якісь статуї, вкриті чохлами. Велике опудало ведмедя тримало на витягнутих лапах широке блюдо з чашею із зеленого каменю. Голі малята з крильцями літали по стелі...

І серед всієї цієї пишноти мовчки стояли люди в пропахлих потом, махоркою і димом шинелях, суворі люди з натрудженими руками, які тримали владу з місті.

— Даремно ми його самого відпустили,— несподівано промовив Силін.— Одразу треба було йти, і квит!

— Не можна, Петре, — урезонював його Попов. — Як-не-як дипломатична особа!

— Плював я на цю особу! — сказав Ващенко і справді плюнув у куток. — Злидень, і все!

— Ну, ну!..

Дубові двері відчинились, і з них вийшов високий на зріст чоловік у довгому, до п'ят, шовковому стьобаному халаті. Він схрестив руки на грудях. Китиці плетеного пояса звисали до самих його колін. Обличчя у чоловіка було гладеньке, нерухоме, з безгубим ротом, який Альошка так добре запам'ятав. За ним показався дідугая.

— Пан Бодуен вас слухає, — промовив він. Попов повернувся до Альошки.

— Це той самий?

Альошка кивнув головою.

— Він...

Бодуен теж глянув на Альошку і трохи примружився, ніби пригадуючи, де він його бачив.

Попов підійшов до іноземця, тримаючи наган в опущеній руці.

— Я член Ради п'яти, — сказав він. — Ми повинні оглянути ваш будинок.

Економ швидко забелькотів не по-російськи, перекладаючи його слова.

Бодуен щось уривчасто промовив, і старий переклав:

— Пан Бодуен висловлює протест проти ваших дій. Він питає пана, — не маю честі знати прізвище, — чи відомо йому, що таке екстериторіальність?

Незнайоме слово збентежило всіх, крім Попова, який в минулому був студентом.

— Пан Бодуен, — насмішкувато сказав він, — очевидно, недавно розучився говорити по-російськи? А втім, це не має значення. Так, ми маємо уявлення... Екстериторіальність забезпечує недоторканність дипломатичному представникові, але не тим злочинцям, яких він переховує... Щойно ми схопили німецького шпигуна, який вийшов з вашого будинку...

Пантюшка смикнув Альошку за рукав: що він каже?.. Альошка стиснув зуби і відштовхнув його ліктем. Це не пройшло поза увагою Бодуена. Тонка пряма щілина його рота ледве-ледве розтяглася.

— У нас е підстави вважати, — говорив далі Попов,— що тут переховується ще хтось. В зв'язку з тим, що Херсон на обложному стані, ми повинні обшукати будинок.

Старий швидко переклав. Вислухавши відповідь свого хазяїна, він сказав:

— Пан Бодуен попереджає вас: якщо буде порушена недоторканність дипломатичного житла, він звернеться до свого уряду.

Попов нетерпляче труснув головою.

— Це його право! — І він сказав до своїх: — Ващенко, ти побудь тут, а ви, Петре і Зуев, ходімо зі мною!

Бодуен швидко щось сказав економові, і той шмигнув у двері. Сам він лишився на місці, заступаючи вхід. Попов підійшов до нього впритул.

— Дозвольте пройти! Той не поворухнувся.

— Дозвольте пройти, кажу! — повторив Попов, і голос його пролунав погрозливо.

Як і раніш, тримаючи руки на грудях, Бодуен відступив на крок до дверей і раптом заговорив по-російськи, повільно, чітко, карбуючи кожен склад.

— Ім'ям великої держави, яку я маю честь тут представляти, я категорично заперечую проти вторгнення в будинок, що їй належить!

— Ага! — посміхнувся Попов. — Ви згадали російську мову! Ви, очевидно, добре знаєте і німецьку, якщо так легко розумієте німецьких шпигунів... Досить базікати: постороніться, добродію!

— Я ще раз повторюю... — почав був Бодуен.

Він не встиг договорити. На вулиці знявся галас, тупіт, пролунали постріли. Попов різко повернувся:

— Що там таке?