Читаем Сотрудник ЧК полностью

Вони збігли до берега, Олексій допоміг Діні зійти в хиткий, танцюючий на воді човник, стрибнув сам і, одв'язавши кінець, сильно відштовхнувся. Човен вилетів на освітлений місяцем простір, Олексій взявся за весла і спрямував його в тінь, до плавнів.

— Тепер куди?

— За течією. Я покажу... Зарипіли кочети.

— Тихше! — злякалась Діна. — Нас почують!.. Сідайте на корму, гребіть одним веслом.

Тримаючись одне за одного, вони помінялися місцями.

...Повільно присунулась пристань. В дебаркадері, в його квадратних ілюмінаторах, світився вогник. Горіли ліхтарі на пірсі, і було добре видно людей з мішками, які чекали останнього пароплава з Херсона. Чути було їхні голоси. Плакала дитина. По дебаркадеру крокував хтось з гвинтівкою.

— Ради бога, обережніше! — шепнула Діна,— Ближче до берега...

Біля пристані річка розгалужувалась. Один рукав тягнувся прямо, другий — проїжджий, по якому ходили судна, — завертав праворуч.

— Ближче до берега! — пошепки командувала Діна.

Вони звернули у проїжджий рукав. Човен плив майже торкаючись бортом комишів, Олексій обережно занурював весла, загрібав сильно й беззвучно.

Пристань почала поступово віддалятися. Коли їх уже неможливо було розглядіти з пірса, Діна наказала:

— Тепер до острова!

Розвернувшись, Олексій перетнув річку. Попереду зажовтіла обмілина. Проїхавши днищем по піску, човен виповз носом на берег.

Діна вистрибнула перша.

— Приїхали! — полегшено зітхнула вона. Олексій виліз, закріпив човен і озирнувся.

Вони були на одному з великих островів, що заливаються в повінь. Таких багато в дельті Дніпра. Верби, вчепившись корінням у берег, похилились до води. За ними простяглася широка плоска галявина, а далі дерева чорніли густо, наче стіна. Було тихо, тільки вітрець шелестів у гілках. Щось плеснуло на річці, мабуть велика рибина вдарила хвостом, але від цього несподіваного звуку Олексій мимохіть насторожився. Ось ще раз плеснуло...

«Гм... заїхав», подумав Олексій і ліктем намацав кобуру нагана.

- Ходімо, що ж ви! — квапила Діна.

Вони ввійшли у зарості. Діна вела Олексія за руказ. Він ішов, наче сліпий, нічого не бачачи навколо. Під ногами чавкало болото. Але Діна добре знала, куди йти... Вона впевнено звертала, попереджала: «Тут корч», «Чагарник — очі бережіть», — і вела все далі, в глиб острова.

Раптом їх окликнули:

— Хто?

— Свої, — відповіла Діна.

— Хто, я питаю?

- Вірні обов'язку! — Це, очевидно, був пароль.

— Досю, ви?

- Я.

Спалахнув сірник, хтось, нахилившись, засвічував ліхтар. Потім людина наблизилась і освітила їх обличчя.

— Привели?

— Привела, як бачите.

- Чому так довго? — невдоволено промовив той. — Жди вас у такій вогкості.

- Боїтесь простудитися? — насмішкувато сказала Діна. — Він тут?

- Давно вже...

Чоловік зсутулившись, пішов попереду. Він був у шинелі і насунутій на вуха кепці. В світлі ліхтаря виникали кущі, чорна, просочена водою стежка, трухляві пні. Тьмяні бліки стрибали по вологому від роси листю.

Стежка піднялась на пагорок. Стало сухіше. Попереду Олексій розглядів тоненьку жовтіючу смужку — щілину дверей, а потім вже й саму будівлю — низьку, без вікон, халупу незрозумілого призначення.

Їх провідник прочинив двері, впустив Діну, потім Олексія і ввійшов сам.

На земляній підлозі, посередині хатини, лежала коротка, кругла колода, на якій стояла «Летюча миша».

Поруч, повернувшись до дверей, заклавши руку з кишеню піджака, стояв Марков...

Спочатку Олексій не впізнав його. Лампа стояла низько, і обличчя Маркова було в тіні. Але ось він зробив рух, трохи нахилився, і Олексій побачив знайомі гострі вилиці, випнуте підборіддя, вузькі очі...

— Довго ж ви добиралися, — сиплувато сказав Мар-ков, вдивляючись у прибулих. — Ніхто вас не бачив?

— Ніхто, не турбуйся! — відповіла Діна. — Ось людина, про яку я говорила.

— Ага... — Марков підняв лампу, посвітив на Олексія і розтягнув губи в посмішку. — Так, так, при-га-ду-ю, щось таке знайоме. Ми ж, здається, вчилися разом у першій гімназії?

— Вчилися, — Олексій теж примусив себе посміхнутися. — І після зустрічались.

— Пам'ятаю, пам'ятаю! Це було, по-моєму, ще при німцях, правильно? Як, забув, твоє прізвище?

— Михальов.

Марков примружився, ніби намагаючись щось пригадати.

— Ага, тепер усе пригадав! Ти мене якось у штаб провів, щось таке пояснював... Так? Було?

— Щось таке було...

— А ти, брат, змужнів, важко впізнати. Ну, здоров був, радий бачити.

Він поставив лампу на колоду, простягнув руку, і Олексій потиснув її.

— Сідай, — запросив Марков,

— Вітю, ти мені потрібний на два слова, — сказала Діна.

«Вітя», відмітив у думці Олексій.

— Зараз, — Марков багатозначно подивився на чоловіка, що їх зустрічав.

Той став біля дверей.

— Почекай хвилинку, — попросив Марков Олексія і разом з Діною відійшов у куток.

Олексій сів на колоді і, зчепивши руки на колінах, стиснув пальці. Ось він і зустрівся з Марковим віч-на-віч... Тільки б не помилитися тепер! Тільки б не виказати себе!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Карта времени
Карта времени

Роман испанского писателя Феликса Пальмы «Карта времени» можно назвать историческим, приключенческим или научно-фантастическим — и любое из этих определений будет верным. Действие происходит в Лондоне конца XIX века, в эпоху, когда важнейшие научные открытия заставляют людей поверить, что они способны достичь невозможного — скажем, путешествовать во времени. Кто-то желал посетить будущее, а кто-то, наоборот, — побывать в прошлом, и не только побывать, но и изменить его. Но можно ли изменить прошлое? Можно ли переписать Историю? Над этими вопросами приходится задуматься писателю Г.-Дж. Уэллсу, когда он попадает в совершенно невероятную ситуацию, достойную сюжетов его собственных фантастических сочинений.Роман «Карта времени», удостоенный в Испании премии «Атенео де Севилья», уже вышел в США, Англии, Японии, Франции, Австралии, Норвегии, Италии и других странах. В Германии по итогам читательского голосования он занял второе место в списке лучших книг 2010 года.

Феликс Х. Пальма

Фантастика / Приключения / Социально-психологическая фантастика / Исторические приключения / Научная Фантастика
Меч королей
Меч королей

Король Альфред Великий в своих мечтах видел Британию единым государством, и его сын Эдуард свято следовал заветам отца, однако перед смертью изъявил последнюю волю: королевство должно быть разделено. Это известие врасплох застает Утреда Беббанбургского, великого полководца, в свое время давшего клятву верности королю Альфреду. И еще одна мучительная клятва жжет его сердце, а слово надо держать крепко… Покинув родовое гнездо, он отправляется в те края, где его называют не иначе как Утред Язычник, Утред Безбожник, Утред Предатель. Назревает гражданская война, и пока две враждующие стороны собирают армии, неумолимая судьба влечет лорда Утреда в город Лунден. Здесь состоится жестокая схватка, в ходе которой решится судьба страны…Двенадцатый роман из цикла «Саксонские хроники».Впервые на русском языке!

Бернард Корнуэлл

Исторические приключения