Сотрудник ЧК

— Потерпіть трохи,— сказав заспокійливо.— Обережність не завадить... Я, до речі, хотів у вас спитати про одну річ...

— Альошо, їдьмо! — попросила Діна.

— Зараз. Діно, хто той чоловік, що привіз нам машину, огрядний такий? Щось знайоме...

— Той, що приїздив на пошту? Ви ж казали, що вперше бачите його!

— Правильно, казав. І збрехав...— У неї від здивування злетіли вії.— Так, збрехав, сам не знаю чому. Як його прізвище?

— Та навіщо це вам?

— Я поясню...

Охоплена раптовим підозрінням, вона повільно похитала головою.

— Не знаю...

- Добре, я вам скажу, тільки не приховуйте, якщо правильно, адже могло й здатися... Пам'ятаєте, я вам розповідав, що в мене є сестра, яку я так і не зміг знайти в Херсоні. Її звуть Катериною, Катею... Вона замужем, її чоловік—Глущенко Павло Никодимович...— насилу видавив Олексій останні слова.

В міру того, як він говорив, довгі брови Діни підіймалися все вище і вище.

- Ви жартуєте!

— Ні, не жартую.

— Матінко моя! Альошо, чого ж ви мені раніше не сказали! Ну, звичайно, це Глущенко! Треба ж такий збіг!..

Дивна це була істота! Можливість повідомити йому приємну новину так захопила її, що вона, здавалося, забула навіть про своє бажання негайно їхати далі.

— Збожеволіти можна! Чому ж ви мовчали? Ви — родич Глущенка! Та це ж для вас найкраща рекомендація!

Олексій похмуро гмукнув.

Нічого не помічаючи, вона цокотіла:

- Я б уже давно могла вас звести! А втім, що я говорю, звідки вам було знати! Глущенко — цілком наша людина, випробувана, вірна! Він дуже багато зробив для спільної справи. Адже це завдяки йому ми весь час підтримуємо зв'язок з Кримом! У минулому році він брав участь в організації повстанського українського загону — він же за переконаннями «жовто-блакитний» — в районі Катеринослава, їх розбили, і він перебрався сюди.

«Ач яку діяльність розгорнув родич! — подумав Олексій. — Хто б міг подумати!..» А Діна продовжувала викладати про нього все нові й нові відомості.

— Він купив будинок на хуторі верст за десять від Олешок. Місце затишне, розташоване далеко від шляхів. У нього ж головна явка для тих, хто приходить звідти, з-за фронту!.. Альошо, та я ж і сестру вашу знаю! Ну, звичайно, знаю! Вона приїжджала до нас, привозила продукти. Подумати тільки — це ваша сестра! Така мила, скромна!

— Здорова?

— По-моєму, так. Хоч на вигляд трохи хвороблива.

— Завжди така була,— хрипко промовив Олексій.

У нього спазмою перехопило горло. «Катю, сестричко... Ось як все обернулося!..»

— Ви їх тепер скоро побачите,— сказала Діна.— Яка радість буде для неї!

В Олексія такої впевненості не було... Діна вхопилася за його коліно.

— Альошо, слухайте!

— Що?

— Чому так тихо?..

Він прислухався. Перестрілка закінчилася. Вітер шумів у плавнях, гойдав комиші. Під дошкою, покладеною на виступаючі краї човна, спліскувалася на дні вода...

Тиша могла означати одне: смагінців відігнали. Якою шаленою стріляниною на вулицях, гиканням, вибухами безладно розкидуваних гранат сповістили б торжествуючі бандити про свою перемогу!

Олексій переліз до носової банки, глянув у бік пристані. Там мирно горіли ліхтарі. В будинках засвітилися вікна. В місті все було спокійно.

Олексій оглянувся і глухо сказав:

— Погано, Діно. Здається, наших відбили!

— Ви збожеволіли! Він розвів руками.

У сутінках, що згустилися, Дінине обличчя здавалося розпливчатою білою плямою з чорними провалами очей. З хвилину панувала мовчанка.

— Їдьмо! — сказала Діна.

— Куди?

— Назад, до моїх...

— А далі?

Вона не відповіла. Тремтячими руками накинула хустку, хотіла зав'язати, але пальці не слухались, руки впали на коліна.

— Далі що? — повторив Олексій, перебираючись на корму.— Додому вам повертатися не можна. Якщо когось схопили, вас можуть видати.

Вона похитала головою.

— Ні, ні, тільки не туди!

— Куди ж? Як ви умовилися з Марковим? Невже він не подумав, що можлива невдача? Чи він звелів чекати на острові? Може він сам хотів по вас приїхати?

Вона відповіла, наче збираючись з думками.

— Ні... Ми умовилися... Сева повинен був... Де Сева? Їдьмо швидше назад: може, він повернувся!

— Ні, ми б його не пропустили, іншого шляху нема. Та він і не повернеться. Він доручив мені вас охороняти.

— Що ж робити! — з відчаєм промовила вона. — Що ж робити, де його тепер шукати?..

— Та кажіть же, як ви умовились? — крикнув Олексій, струснувши її за плече.

— Сева повинен був відвезти нас... з татом і мамою... в Степіно. Там буде і Віктор...

— Коли?

— Завтра вночі. Він сказав: коли що трапиться, дочекайтесь ранку на острові. Сева дістане коней...

— А де Степіно, ви знаєте?

— Ні...

Вийнявши з кочетів весло, Олексій уперся ним у грузьке дно і виштовхнув дубок з комишів. Сівши зручніше, приладнав весла і сильним гребком повернув човен до пристані.

— Куди ви?

— До міста.

— Навіщо?

- Сховаю вас, потім з'їжджу по ваших батьків. Сидіть тихо. Я знаю, що роблю!

Вона якось відразу повірила і зіщулилась на кормі, з острахом дивлячись на пристанські вогні, що швидко наближалися.

Олексій причалив до відлогого водовозного спуску поруч з пристанню. Хтось гукнув:

— Ей, хто там? — і з високого пасажирського трапа скочили двоє з гвинтівками і ліхтарем.