Спостерігаючи за англійцями

Англійське почуття гумору прославилося на весь світ — навколо нього здійнялося чимало шуму і була не одна патріотична спроба довести, що наше почуття гумору унікальне і переважає усі інші «гумори» світу. Чимало англійців, здається, повірили, що й справді ми маємо свого роду світову монополію як не на весь гумор, то принаймні на певні висококласні «види» — дотепність та іронію, особливо іронію. Як показує моє дослідження, англійський гумор таки дійсно особливий, але справжня його «виражальна сутність» — цінність, яку ми вкладаємо у гумор, центральне значення гумору в англійській культурі та соціальних актах взаємодії.

В інших культурах для гумору є «свій час та своє місце», там гумор — це окремий підвид розмов. У підтексті англійських розмов завжди криється гумор. Та ми не можемо сказати «привіт» чи прокоментувати погоду, не намудрувавши кавалка жарту! Без мінімальних кпин, дражнилок, іронії, вбивчих коментарів, жартівливого самоглузування, насмішок чи просто дуристики не обходиться майже ніколи. Гумор — це наша опція «за замовчуванням», якщо вам так до вподоби: нам не доводиться її вмикати при потребі і ми не можемо її вимкнути. Для англійців правила гумору є своєрідним культурним еквівалентом законів природи. Ми йому коримося несвідомо, як, скажімо, закону земного тяжіння.

Правило «Як важливо не бути надто серйозним»

Засадниче правило, яке лежить в основі усього англійського спілкування, полягає у забороні «серйозності». У нас, може, й нема монополії на гумор, — та й на іронію теж, — однак, англійці чутливіші за інші нації у розрізненні «розважливого» та «пихатого», «щирого» та «ревного».

Усвідомлення різниці — надзвичайно значиме для розуміння англійськості. Ще раз наголошу: як би добре ви не володіли мовою, ви ніколи не будете почуватися своїм у розмові з англійцями, якщо не відчуватимете тонкої грані між «добре» і «занадто». Ваша англійська може бути бездоганною, та у поведінковій «граматиці» зяятиме отакенна діра!

Як тільки вам проясніє, наскільки ці відмінності важливі, правило «Як важливо не бути надмірно серйозним» одразу ж стане зрозумілішим. Бути розважливим — прийнятно. Бути ревним — заборонено. Бути щирим — дозволено. Бути надмірно серйозним — суворо заборонено. Бути пафосним та величатися — поза законом. Про серйозні справи можна говорити серйозно, але сприймати себе занадто серйозно — ніколи. Хоч вміння посміятися із себе і випливає з пихи, — це одна з найпривабливіших англійських рис. (Принаймні мені так хочеться думати: якщо ж я переоцінила нашу здатність до самовисміювання, то моїй книжці добряче перепаде.)

Почнемо з промовистого прикладу: улюблена усіма американськими політиками нудотно-солодкава урочистість, — з биттям у груди і сльозливо-сопливими помпезними клятвами на святая святих, — ніколи б не здобула в Англії жодного голосу підтримки. Ми дивимося ці виступи у новинах, і на наших обличчях проглядається ледь помітний вираз зневажливого глузування — нам не втямки, як захоплений натовп може так купитися на відверті бздури! Якщо ми не глузуємо зневажливо, то скрушно хитаємо головою у приступі емпатичного сорому: як політики могли так низько впасти і виголосити таку відверто пафосну банальщину та ще й таким абсурдно урочистим тоном? Політикам годиться говорити банальщину. Наші політики — не виняток. Нас пересмикує від ревних і пафосних промов. Те саме стосується сопливо-сльозливих промов американських акторів на церемонії вручення Оскара чи інших нагород: всіх без винятку нудить від цього, і вони жестами — два пальці в рот — показують, мовляв «Мене зараз виверне». Мало коли доведеться побачити англійських акторів-оскароносців, які б дозволили собі розчулитись на публіку: їхні промови зазвичай короткі, поважні або ж сповнені гумористичного самовисміювання. До того ж вони майже завжди почуваються сором’язливо та невпевнено. Якби ж англійські лицедії наважилися порушити неписане правило, їх би одразу затюкали і присвоїли статус «солоденького мамія» («luvvie»).

Звісно, американці, — хоч до них прискіпатися найлегше, — не єдині жертви цинічних нападок. Англійці за кілометр вловлюють найменший натяк на самовихваляння — навіть з екрану телевізора, і навіть в іноземній мові — і щиро зневажають та висміюють сентиментальний патріотизм політичних лідерів, пророчу пафосність письменників, митців, акторів, музикантів, учених та інших публічних осіб будь-якої національності.

Правило «Та годі вже!»

Заборона англійців на надмірну серйозність та, зокрема, самовеличання, ускладнює життя політикам та публічним особам. Вдома спостережлива англійська публіка особливо строго пантрує за найменшими переступами щодо цього правила — навіть натяк на те, що доповідач надуживає і переступає тонку межу між щирістю та ревністю, одразу ж викриють і затюкають вигуками «Та годі тобі вже!».