Старі люди

— У мене це теж уперше, — зізналася Марта.

— Страх перед старістю і смертю намагаються відігнати ще й постійними думками про них, — сказала Марта, тримаючи в руках пошиту з мішковини стару вуду-ляльку, що взялася невідь-звідки. — Так робила моя тітка. Знаєш, є така книжка про бабу, яка робила ляльки за подобою відвідувачів своєї лялькової крамнички, а пізніше ті ляльки вбивали покупців. Думаєш, такого не може бути? Я, наприклад, коли прочитала ту книжку в дитинстві, довший час не могла дивитися на жодну свою іграшку, і застромлювала їх головами вниз, щоб їм важко було вночі вилазити і ставати на рівні ноги.

Марта говорила серйозно і замислено.

— Моя тітка боялася старості і смерті просто до божевілля. Вона терпіти не могла всіх живих істот, які хоч трохи були молодшими за неї. Також вона ненавиділа і старших, бо вони демонстрували їй, якою вона стане невдовзі, і що чекає на неї врешті-решт. Тітка вирішила, що сидіти, склавши руки, і чекати, коли в двері постукає костомаха з косою і скаже: «Ну і все», — справа ідіотів, а вона спробує хоч чимось керувати і хоч якось впливати на життя. Все було б гаразд, якби вона впливала на своє життя. Але ж ні — тітка вирішила спершу попрактикуватися на долях оточуючих. Прочитавши дві-три популярні книжки про вуду й полазивши трохи в інтернеті (чи тоді ще не було інтернету, може?) вона зшила ляльку свого котика і заходилася втикати в неї голки. Крім того, вона постійно штурхала вуду-котика ногами і кидалася ним, але, звісно, не здогадалась, що причина хвороби котика справжнього — лихе поводження з бідною твариною. Була певна, що вже стала видатною чаклункою-мамбо. Тому вона взялася за свого кузена. Не довго думаючи, увіткнула його ляльці в серце двадцять три голки і сіла чекати, коли братик відкине копитця. Але не так сталося, як гадалося — незадовго той з’явився під її вікном з букетом пишних троянд і запопонував старій вийти за нього заміж. Розлючена тітка вирішила спробувати звести зі світу свою сусідку, що насміхалася з тітчиної пригоди із власним кузеном. Одного вечора увіткнула в руки і ноги ляльки, що символізувала сусідку, по голці, і пішла спати, сповнена великих мрій та сподівань. Наранок побачила, що її паралітична сусідка натхненно бігає довкола трансформаторної будки в дворі, розмахуючи при цьому руками. Тітка заплакала і вирішила з горя покінчити життя самогубством. Змайструвавши ляльку-себе, повстромлювала усі голки, які познаходила вдома, і лягла на підлогу чекати вірного кінця. Так і заснула. А зранку прокинулася в піднесеному настрої, поснідала, намугикуючи пісеньку, загорнула кота в теплий коц і понесла його до ветеринара, по дорозі зустріла сусідку й пообіцяла занести їй газетну вирізку з фізичними вправами для хребта, а з ветеринарної поліклініки подзвонила до закоханого кузена і запропонувала йому поїхати на Мальорку.

— Отже, не така вже вона й погана була, твоя тітка, — підбив підсумки Лука.

— Звісно, — погодилася Марта, — вона дуже хороша. Вона найдобріша людина з усієї нашої сім’ї. До речі, досі ще живе.

Базарні ціни на перець все зростали, натомість перець виглядав усе кволішим, зів’ялішим і блідішим. Лука вже не купував так багато овочів, але продовжував малювати. Здебільшого яблука. Малював також різні хризантеми, різні вулички, різних людей, малював глечики, крісла, будинки, кольорові плями, музичні інструменти і різні Мартині портрети. Єгор віддавав Луці надто мало грошей, аби купувати на них достатньо перців, і Лука підозрював, що Єгор забирає більшу частину виторгу за картини собі.

З якогось моменту Лука почав збільшувати кількість дрібничок і детальок у своїх роботах, вимальовував усе ретельно й прискіпливо, при цьому розмір самих картинок все зменшувався. Спершу вони були як долоня, потім — як сірникова коробка, а згодом він уже вміщав ціле місто на папірці, завбільшки з найменший Мартин ніготь. Дивно, але щоб розгледіти зображення, не потрібна була лупа, можна було навіть не вглядатися надто старанно. Але Марта полюбляла все ж вивчати картинки годинами, до того ж, їй краще, ніж будь-кому було близьке, відоме і впізнаване майже все намальоване.

Найчастіше вона впізнавала себе. Наприклад, її обличчя мав візник, що керував впряженим у віз конем на вулиці Станіславова — він ще так називався тоді — десь на початку 19-го століття. Обернена спиною до глядача квіткарка з червоною хусткою на плечах, яка розмовляла з дівчинкою років 6-ти, мала цілковито Мартине волосся. Впізнала себе і в сецесійній постаті на будівлі ощадної каси в якомусь австрійському місті, свою руку — в руці, яка тримала зелений поморщений перець, свій живіт — у животі, на якому лежало маленьке жовте яблуко.