Святослав

Але у Великий палац Феофано не пiшла, а приєдналась до гурту богомольцiв, що прямували до Софiї, зайшла разом iз ними на подвiр'я собору, на ганок...

Переступивши порiг, Феофано вiдчула себе вiльнiше. У соборi було ще мало богомольцiв. То тут, то там чулись притишенi кроки, десь вiдлунювали чиїсь голоси, крiзь вузькi вiкна у велетенському куполi лилось синє свiтло. Внизу ж снувалась пiвтемрява, серед якої подекуди блимали, освiтлюючи золотi й срiбнi ризи iкон, жовтi вогники свiчок.

Феофано добре знала цей собор. Скiльки разiв вона приходила сюди замолювати свої грiхи, просити щастя в бога! Он лiворуч у темрявi ледь окреслюються дверi, за ними, як це добре вiдомо Феофано, тягнуться вгору довгi вузькi сходи, а там починається ряд палат з лоджiями, звiдки, непомiтно для богомольцiв, згори можна бачити все, що вiдбувається в соборi й олтарi. Це - катихуменiй, покої василiси в Софiї, куди нiхто, крiм неї, не має права заходити, де нiхто не може її турбувати. По праву руку вiд олтаря є такi ж покої - мутаторiй - для василевса.

I раптом у Феофано з'явилась думка, яка спочатку здавалася їй неймовiрною й безглуздою, а пiзнiше - дотепною, розумною, рятунком з того складного становища, в якому вона опинилась. Усе ще не скидаючи темної шалi з голови, Феофано обережно пiшла попiд стiною, зупинилась, оглянулась навкруг, знову пiшла й ще раз зупинилась.

Тепер вона стояла бiля порога дверей, що вели до катихуменiя. За дверима, де завжди стояли сторожi, нiкого не було. Вона переступила порiг, швидко побiгла схiдцями.

- Куди? Куди? - почула вона голос i кроки за собою.

Але Феофано вже скинула з голови шаль, смiливо йшла сходами. Ось вона стала в катихуменiї, дiйшла до крiсла, в якому колись сидiла як василiса, i зараз сiла, вiрнiше, впала в нього.

Тут, у катихуменiї i в покоях бiля нього, нiхто, навiть патрiарх, не мав права взяти її. Це був єдиний куточок в iмперiї, де вона лишалась iмператрицею. У найбiльшої грiшницi свiту захисником був тепер бог.

Одразу ж до неї прибiгли служки, вимагали, щоб Феофано залишила катихуменiй.

Вона вiдповiла їм:

- Я василiса, а ви iдiть геть!

Пiсля цього сюди, в катихуменiй, приходили й знову вимагали, щоб Феофано встала з крiсла, священики, потiм два єпископи.

Феофано сказала:

- Чого ви прийшли й що вам треба? Я говоритиму тiльки з патрiархом Полiєвктом...

- Патрiарх Полiєвкт помер.

- Тим краще, - зухвало вiдповiла Феофано. - Тодi нехай сюди прийде живий патрiарх.

I новий патрiарх - чернець з гори Олiмпу Василь - прийшов у катихуменiй.

Коли вона побачила цього незграбного, кощавого ченця, обличчя якого так заросло волоссям, що видно було тiльки лоб, очi, нiс i рот, її охопив шал, як колись, у шинку батька.

- Хто ти? - суворо запитала Феофано.

- Я... патрiарх Василь.

- Ти - вселенський патрiарх Василь? - засмiялась Феофано. - Не вiрю! Перехрестись! Розгублений патрiарх перехрестився.

- Так чого ти хочеш?

- Я велю тобi залишити святий храм.

- Залишити храм?! - смiялась Феофано. - О, нi! Я не пiду, патрiарше, нiкуди звiдси, поки сюди не прийде iмператор Iоанн. I вели своїм служкам принести менi їсти й пити.

I тодi трапилось те, чого нiколи не було в Константинополi й святiй Софiї. За суворим наказом василiси Феодори патрiарх Василь звелiв священнослужителям день i нiч правити в соборi службу, молитись нiбито за перемогу iмператора Iоанна над тавроскiфами. Але всi ворота й дверi собору патрiарх Василь велiв зачинити й замкнути, пiсля чого бiля них стали ще й етерiоти. Тiльки однi дверi - з пiвнiчного боку собору, де також стояли етерiоти, були незамкнутi - хiд до катихуменiя. Але цими дверима могли заходити тiльки патрiарх та ще iмператор.

5

Пiзнього вечора iмператор велiв прийти до його намету Варду Склiру й патрикiю Петру. Вiн хотiв разом iз ними роздiлити трапезу.

Тут, у станi, все було до послуг iмператора. Проти царського намету стояв намет його стольника, що вiз iз собою найкращi страви й вина. Поряд був намет з одягом i доспiхами. Позаду в царськiй стайнi рили землю кращi жеребцi iмператора. За стайнями мiстились його трубачi, їхав з iмператором i малий хор iз собору святих Апостолiв, де було кiлька привабливих дияконiс. Все було приготовлено для Iоанна, як i у Великому палацi.

Iмператор мiг себе почувати цiлком безпечно у цьому станi. Як i завжди, вiн був нiби муром вiдгороджений вiд цiлого свiту - мiж царським наметом i всiма воями стояли полки гвардiї, безсмертнi, ескувiти, iканати, арифм, китонiти, бiля столу його й ложа ходили тiльки безбородi, вдень i вночi навкруг його намету стояла етерiя. Особа iмператора була в повнiй безпецi.

А ще далi, за безсмертними, стояла бойова кiннота, ближче до валу й ровiв - таксiархiї оплiтiв, за ровами всю нiч ходили керкiти* (*Керкiти - нiчнi караули.), на полi їздили вiгли. Цi десятки тисяч людей могли одбити найстрашнiшу силу.

Тому, мабуть, iмператор. Iоанн, п'ючи iз золотого келиха чудове червоне вино, посмiхався й запитував Варда Склiра:

- Що розповiдають, Варде, смiливi лазутчики нашi?