Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«Чудовим прикладом qui pro quo між угодовцями [меншовиками й есерами] та масами є присяга, яку на початку липня дали 2000 донецьких шахтарів, на колінах, простоволосі, в присутності п’ятитисячного натовпу і з його участю. “Ми присягаємося нашими дітьми, Богом, небом, землею і всім святим, що є для нас на землі, що ми ніколи не віддамо кров’ю здобуту 28 лютого 1917 року свободу; вірячи в есерів та меншовиків, присягаємося ніколи не слухати ленінців, тому що вони, більшовики-ленінці, ведуть своєю аґітацією Росію до загибелі, тоді як есери і меншовики разом, в одному союзі, кажуть: земля — народу, земля без викупу; капіталістичний лад після війни повинен відійти, а замість капіталізму повинен бути лад соціалістичний... Ми присягаємося йти вперед за цими партіями, не відступаючи навіть перед смертю”. Скерована проти більшовиків, клятва гірників вела насправді прямо до більшовицького перевороту. Лютнева оболонка і жовтневе ядро виступають у цій наївній і полум’яній картині з такою наочністю, що по-своєму вичерпують проблему перманентної революції.

У вересні донецькі шахтарі, не зраджуючи ані себе, ані своєї присяги, вже повернулися до угодовців спиною»[407].

Вплив меншовиків та есерів гіпотетично можна пояснити й на основі соціології. Робітники, які поселилися на Донбасі, мали що втрачати і були схильні до поміркованості, тоді як селян приваблювала есерівська аграрна платформа. Опис Троцького також свідчить про те, що шахтарі Донбасу не дотримувалися напрямку якоїсь однієї політичної партії: вони відійшли від більшовиків через питання землі та миру, зневажаючи водночас і меншовиків та есерів за прямі дії.

Описана Троцьким сцена схожа на подію, свідком якої восени 1917 р. (ймовірно, одразу після Жовтневої революції) на вугільних родовищах в Еристовому став інший більшовик. Там працювало близько п’яти тисяч шахтарів, половина з яких були татари. Це був революційний центр. Директором копалень був чоловік на прізвище Коноплянников, який був ще й політичним вождем. Казали, що Коноплянников, як удав, «гіпнотизував увесь цей сміливий бойовий п’ятитисячний колектив». Він зміг переконати шахтарів, що «він, Коноплянников, і тільки він є втіленням революції, правди і справедливості». Він не корився Тимчасовому уряду, за словами одного уважного спостерігача, «цілком слушно називаючи його контрреволюційним». Водночас він переконував шахтарів, що кожна партія, серед них і більшовики, — «вороги народу і революції». Цей більшовицький гість став свідком такої «божевільної і дикої картини»:

«Коноплянников із вікна двоповерхового будинку виголошує промову перед шести-семитисячним натовпом шахтарів.

“На коліна, цілуйте землю!” — крикнув владно гучним голосом бравого командира Коноплянников. 6-тисячна маса, як підкошена трава, стала навколішки. “Підніміть руки і присягайте, повторюючи мої слова”.

“Присягаємо!” — вилітає з шести тисяч шахтарських горлянок і гучною луною ще раз віддається в лісі. “Присягаємо! Всі помремо за Коноплянникова. За нашу республіканську комуну. Всі помремо! Нікому не викажемо. Не зрадимо. Помремо!” Я, що всякого надивився на своєму віку, не розумію, що це? Комедія? Мелодрама?»[408]