Танго

Вона ще раз оглянула себе, наче стороння, критично. Навіть двадцять. Звичайно, одяг старить її. Але чоловіки не дають і двадцяти. Правда, вона знала ціну тим лестощам і нікому не вірила. Власне, у що вірити? Все — суцільна брехня. Кохання немає. У природі воно існує лише як незрозуміле прагнення підтримувати біологічний рід. Та й годі. Навіть тілесний потяг — те ж саме.

Стефанія погладила матово-білу шкіру. Що ж, і вона інколи піддається йому. Але не більше, ніж, скажімо, намаганню вдовольнити спрагу. І не будує на цьому ніяких ілюзій. Іншим теж не дозволяє. Вона любить самостійність. Решта її не обходить. Чоловіки — таке ж нісенітне створіння…

Стефанія повільно розчісувала косу. Потім накинула халат, усунула ноги в пантофлі. Але дивно: на душі неспокійно. Подивилась на годинник. Дванадцята… Може, то від атмосферної електрики? Незабаром почнеться грозовиця… Стефанія довго бовталась у теплій воді, потім без апетиту снідала. Але навіть коли пішла злива, відчуття тривоги й непевності не залишало. Німа покоївка Пріся позирала на дівчину й зітхала. Вона любила Стефанію з відданістю собаки. Коли Пріся з'явилась у їхньому домі, — Стефанія не пам'ятала. Можливо, ще до її народження. Одного разу, вже після смерті матері, батько привіз якусь молоду жінку. Пріся у пекарні похмуро складала свої речі до валізки, певно, збиралася кудись. Тоді п'ятирічна Стефа розревлась на всю хату, вчепилась у Прісину спідницю й не заспокоїлася доти, поки та знову не повикладала все з валізи, а нова «сеньйорита», ображено відкопиливши губу, грюкнула сінешніми дверима. Відтоді батько більше не згадував про заміну служниці.

Після тяжкої хвороби в молодості Пріся втратила мову й тепер чути чула, а сказати нічого не могла. Коли в момент схвилювання вона мимоволі й намагалася щось промовити, з її горлянки вихоплювались уривчаті, нечленоподільні згуки. Схаменувшись, Пріся засоромлено тікала до своєї кімнати.

Покоївка завжди носила в кишені фартуха маленький блокнотик з олівцем і, коли її про щось запитували, писала свої відповіді на продиво гарним почерком. Колись, іще до хвороби, вона вчителювала в якомусь українському селі по той бік Кордільєр. У тому селі й досі жили її родичі, і Пріся раз на рік, на Великдень або різдво їздила в гості. Поверталася весела й жвава, після чого мало не щотижня надсилала листи. Сама ж одержувала рідко: тільки коли хто вмирав або в когось із родичів народжувалась дитина. Але це нікого не дивувало. Ізольована від життя хворобою, Пріся таким чином виливала свою тугу на папері.

— Де Петрусь?

Покоївка недбало махнула рукою: десь повіявся.

— Батько нічого мені не передавав?

Покрутила заперечно головою.

А надворі лило. Стефанія спроквола підійшла до вікна, розчинила навстіж. І що то за заняття таке — дивитись на бульки в калюжах. Щось цього року дощі їй швидко набридли. Коли вони почались? Так, того вечора. «Того вечора» було сказано вголос.

Стефанія схаменулась. Чому це «того вечора»? З якої речі він «той»? На якій підставі вона його виділяє? Може, на тій, що тоді почалися дощі?.. На якого ж дідька казати: «Дощ почався того вечора»?

Раптом Стефанія зрозуміла все — і спересердя з гуркотом зачинила вікно. Так… Усе набрало ясноти. Вона зумисне уникала думати про Серг… про Ряжанку… До чого ж таки дивацьке прізвище: Ря-а-жанка. Нагадує щось кисле й невиразне… А ім'я людське. Сергій…

Стефанія нахмурилася. Знову в нетрі заблукала. Ну що ж. Подивімось на речі тверезо…

З чого все почалося? З того, що вона звихнула на пляжі ногу? Чи, може, з того, що її тоді зацікавив отой голодранець із мрійливими очима, й вона «випадково» дочекалась його на березі? Ні, то дурниці. Звичайнісінька маленька пригода, яку б вона забула так, як забувала інші. Коли б не… оті гроші!

Дівчина помітила їх не одразу. Аж біля самісінької домівки, коли розкрила сумочку, щоб розрахуватися з таксистом. Може б, і не звернула на них уваги, але вони були брудні й зібгані; таких вона ніколи не мала. Батько завжди постачав новенькими, щойно з банку. Образа обпекла їй щоки, сперла груди. Виходить, він узяв її за звичайнісіньку… вуличну фльондру.

Вона викинула ті гроші на смітник, це так. У першу-ліпшу урну. Залишилась образа. Невже вона, Стефанія Мільх, — така?..

Стефанія спробувала оцінити ситуацію з позиції чоловіка. От він, романтик, ішов собі дорогою — й раптом доля дарувала йому небагато й немало: вимріяний ідеал. Могло таке статися? Цілком. А «ідеал» той обернувся на звичайнісіньку… Мрія — і дійсність. І він утік від неї. Просто втік, ображений такою підтасовкою…

Увійшла Пріся. В руках у неї аркушик з блокнота. Стефанія відвернулася й невдоволено буркнула:

— Ні…