Темна вежа. Темна вежа VII

— Чом би й ні? — погодився Едді. — Коли будеш їхати, орієнтуйся на свій «форд», добре? Ти його побачиш.

— Угу, стареньку «ґелексі» важко не помітити. А скажи-но мені, синку, таке. У Вермонт я не поїду, але щось мені підказує, що ви маєте намір кудись мене відправити, якщо я на це погоджуся. То, може, скажеш, куди?

Едді подумав, що наступний розділ життя Джона Каллема (поза всіляким сумнівом, розмаїтого життя) Марк Твен міг би назвати «Янкі з Мену при дворі Короля Багряного». Але вирішив за краще помовчати.

— Ти бував у Нью-Йорку?

— Так, чорт забирай. Сорок вісім годин там якось провів у звільненні, коли був у армії. — Останнє слово в Каллема вийшло особливо протяглим. — Ходив у мюзик-хол «Редіо-Сіті», бачив Емпайр-Стейт-Білдінг. Це те, що пам’ятаю. Мабуть, ще в кілька місцин для туристів зазирав, бо з гаманця тоді кудись ділися тридцять доларів, а за кілька місяців лікар знайшов у мене гонорею.

— Цього разу, щоб підчепити гонорею, в тебе не буде часу. І прихопи кредитні картки. Я знаю, що в тебе вони є, бачив квитанції в бардачку. — Едді придушив у собі шалене бажання розтягнути останнє слово, сказати «в бардаа-ааачку».

— Там такий гармидер, бачив? — спокійно спитав Каллем.

— Угу, не те слово, схоже на черевики, які собака пожував і виплюнув. До зустрічі в Ловеллі, Джоне, — сказав Едді й повісив слухавку. Подивився на пакет у руках Роланда й питально здійняв брови.

— Сендіч «пуер бой», — відзвітував Роланд. — Побільше майонезу чи як там його. Особисто я волів би їсти соус, не схожий на сперму, але діло твоє.

Едді підкотив очі.

— Роланде, ти молодець, умієш розбурхати апетит.

— Правду кажеш?

Едді довелося вкотре нагадати собі, що Роланд майже позбавлений почуття гумору.

— Правду, правду. Ходімо. Сандвічі зі спермою і сиром я можу їсти й за кермом. До того ж нам треба обговорити план дій.

Сім

План дій, за обопільною згодою Роланда й Едді, полягав у тому, щоб Джон Каллем почув їхню історію рівно в такому обсязі, наскільки йому вистачить, аби повірити і не збожеволіти. А потім, якщо все піде добре, вони довірять йому цінну купчу й відправлять до Аарона Діпно. З суворим наказом поговорити з Діпно наодинці, без ненадійного Кельвіна Тауера.

— Разом Каллем і Діпно зможуть відшукати Мозеса Карвера, — сказав Едді. — Я думаю, Каллему можна дати інформацію про Сьюз… приватну інформацію, яка переконає Карвера, що вона досі жива. А далі… що ж, багато залежить від того, наскільки переконливими зуміють бути ці двоє. І наскільки охоче співпрацюватимуть з корпорацією «Тет» у роки свого надвечір’я. Але вони ще можуть нас здивувати! У костюмі й краватці я Каллема уявити не можу. Але як він мандрує країною й встромляє палиці в колеса «Сомбрі»? — Едді замислився, задерши догори голову, а потім усміхнувся. — Так, це я чудово можу собі уявити.

— Сюзаннин хрещений і сам може виявитися старим вередуном, — зауважив Роланд. — Лише з іншим кольором шкіри. Такі люди в колі своїх, ан-тет, розмовляють власною мовою. Може статися, що я маю річ, яка переконає Джона Каллема нам допомагати.

— Сіґул?

— Так.

Едді був заінтригований.

— А який?

Але не встиг Роланд відповісти, як вони побачили щось таке, що змусило Едді натиснути на педаль газу. Вони вже були в Ловеллі, їхали трасою № 7. А попереду хиткою непевною ходою плентався узбіччям старий чоловік з розкошланим і сплутаним волоссям, вбраний у жахливе брудне лахміття, що його навіть з великим перебільшенням не можна було назвати одежиною. На його кістлявих руках й ногах живого місця не було від подряпин і чиряків, що палали темно-брунатною барвою. На босих ногах видніли огидні й загрозливі на вигляд жовті пазурі. Під пахвою він затискав потріскану дерев’яну річ, схожу на поламану ліру. Едді подумав, що недоречніше і розгубленіше на цій дорозі, де єдиними перехожими були серйозні на вигляд бігуни, вочевидь «здалеку», такі підтягнуті й зібрані в своїх нейлонових шортах для бігу, бейсболках і футболках (в одного навіть був на грудях напис «НЕ СТРІЛЯЙТЕ У ТУРИСТІВ»), не виглядав ніхто.

Істота, що брела узбіччям траси № 7, повернулася до них обличчям, і в Едді мимоволі вирвався крик жаху. Очі старого зливалися на переніссі в суцільну криваву пляму, нагадуючи розбите на пательні яйце з двома жовтками. З ніздрі, схоже на тверду «козу», стирчало ікло. Але найгірше було те, що обличчя істоти світилося темно-зеленим, неначе на її шкіру нанесли тонкий шар флуоресцентної мазі.

Побачивши їх, старий прожогом метнувся в ліс, тільки побита ліра лишилася лежати на землі.

— Господи! — скрикнув Едді. Якщо то був нахожий, він сподівався більше ніколи на них не натрапляти.

— Едді, стоп! — закричав Роланд і вперся долонею в панель приладів, бо старий «форд» різко загальмував, здійнявши куряву, неподалік від того місця, куди метнувся старий. — Підніми задню кришку, — сказав він, відчиняючи дверцята. — І дістань мого овдовлювача.

— Роланде, ми взагалі-то трохи поспішаємо, а до Черепахової алеї ще три милі на північ. Мені здається, нам варто…