Темна вежа. Темна вежа VII

— Роланде, я не знаю… — Вона щосили намагалася приховати паніку. — Коли я побачила двері Лінкольна, то подумала, що все в ажурі, але тепер… тут… це… — Її голос затремтів, і Роланд відчув, як вона глибоко вдихнула, силкуючись опанувати себе. — Тут усе якось інакше. І звуки… як вони пробираються тобі в голову…

Він розумів, про що вона говорить. Ліворуч від них були двері без жодних написів, що криво сиділи на петлях, а з діри над ними виривався немелодійний дзвін тодешу, жахливий і чарівливий водночас. А разом з дзеленчанням звідти віяло смердючим повітрям. Роланд підозрював, що Сюзанна зараз запропонує повернутися назад, поки ще не пізно, відмовитися від задуму пройти під замком, тому сказав:

— Ходімо подивимось, що там попереду. Вже наче посвітлішало.

Коли вони наближалися до перетину тунелів, звідки проходи й обкладені кахлем коридори розбігалися на всі боки, стрілець відчув, як Сюзанна заворушилася в нього на спині, трохи припіднімаючись.

— Там! — закричала вона. — Он та кучугура сміття! Ми її обходили! Обходили, Роланде, я пам’ятаю! Пам’ятаю!

Над перехрестям обсипалася стеля, й на землі утворилася кучугура з битого кахлю, скла, уривків дротів і просто землі. Довкола її країв видніли сліди.

— Туди! — закричала вона. — Просто вперед! Тед сказав: «Здається, це той прохід, який вони назвали Головною вулицею», і Дінкі теж так думав. А Дані Ростова розповіла, що колись давно, в ті часи, коли Багряний Король ще тільки чинив те лихо, від якого потемнів Край Грому, група людей скористалася цим переходом, щоб утекти. Але після них залишилися уривки думок. Я спитала в неї, на що схоже це відчуття, і вона пояснила, що це як брудні патьоки у ванні, коли зливаєш воду. «Неприємно», — сказала вона. Фред позначив коридор, і після того ми повернулися в лазарет. Не хочу видатися самовпевненою і наврочити, але думаю, що тепер усе буде гаразд.

Так і виявилося. Принаймні певний час усе було гаразд. Пройшовши вісімдесят кроків від кучугури сміття, вони побачили арку. А за нею зі стелі, що йшла під кутом униз, звисали білі мерехтливі кулі світла. На стіні чотирма крейдяними рисками, що вже почали розпливатися, бо крізь кахлі просочувалася волога, було нашкрябано останнє послання, яке залишили їм звільнені Руйначі:

На цьому місці вони трохи відпочили й підживилися жменьками родзинок з вакуумної бляшанки. Навіть Юк — і той кілька штук згриз, хоча помітно було, що вони йому не смакували. Коли поїли, Роланд заховав бляшанку в шкіряну сумку і спитав:

— Готова йти далі?

— Так. І що швидше, то краще, поки я не з’їхала з… о Боже, Роланде, що то було?

Десь за їхніми спинами, напевно, у котромусь із проходів, що відгалужувалися від заваленого перехрестя, пролунав тихий глухий звук. Було в ньому якесь хлюпотіння, неначе велетенські гумові чоботи, налиті водою, зробили крок уперед.

— Не знаю, — сказав стрілець.

Сюзанна перелякано озирнулася через плече, але побачила лише тіні. Деякі з них рухалися, але то могла була оптична ілюзія, яку спричинило мерехтіння ламп.

Могла бути ілюзія.

— Знаєш, — сказала вона. — Думаю, непогано було б узяти ноги в руки і тікати звідси.

— Я теж так вважаю, — сказав він, стоячи на коліні і впираючись пальцями в підлогу, як бігун на старті. Коли Сюзанна вмостилася в ременях, він підвівся і рушив повз стрілку на стіні швидкою ходою, що межувала з повільним бігом.

Дев’ять

Таким майже-бігом вони пересувалися приблизно чверть години, аж поки не натрапили на кістяк у рештках зотлілої військової форми. На голові в нього досі був шмат скальпа, з якого звисав тонкий жмут чорного волосся. Щелепа шкірилася, наче гостинно запрошувала їх до підземного світу. На підлозі біля тазової кістки скелета лежав перстень, що зісковзнув із зогнилого пальця правої руки покійника. Сюзанна попросила Роланда роздивитися перстень ближче. Стрілець підняв і передав його їй. Розглядала вона недовго — рівно стільки, щоб перевірити свій здогад, — а потім викинула перстень. Він тихо теленькнув, і запала майже тиша, лише скрапувала зі стелі вода і не вгавав передзвін тодешу, вже слабший, проте невідчепний.

— Так я і думала, — сказала вона.

— І що ж ти думала? — поцікавився Роланд, рушаючи далі.

— Той небіжчик був Лосем. Мій тато мав такого самого клятого персня.

— Лосем? Я не розумію.

— Це студентське братство. Ка-тет для хлопчиків. Але що, в біса, тут міг робити Лось? Я б могла ще зрозуміти, якби то був Храмівник. — І вона трохи натягнуто розсміялася.