Темна вежа. Темна вежа VII

Коли ми востаннє бачили цього хлопця, він був ще (голубочку милий мій, ягідки неси хутчій) немовлям. Істота ж, що стояла перед брамою замку Багряного Короля, вже була хлопчиком, який мав вигляд дев’ятирічного. Не гарненьким хлопчиком, не таким, якого б усі (крім його божевільної матері) назвали б симпатюнчиком. Та не його складна спадковість була в цьому винна. Причиною став банальний голод. Обличчя під сухою копицею чорного волосся було виснажене й занадто худе. Щоки під Мордредовими блакитними очима снайпера обвисли, втратили колір, набули фіолетового забарвлення. На шкірі квітнув розсип виразок і плям. Вони, як і прищик біля рота в Сюзанни, могли бути результатом його мандрівки отруєною землею, але до цього спричинилася й дієта, на якій вимушено сидів Мордред. Він міг би запастися консервами перед тим, як вирушати в тунель (Роланд із Сюзанною багато взяли, проте чимало й залишили), але не подумав про це. Він лише засвоював навички виживання (про що Роланд знав). Єдине, що взяв Мордред у квонсеті КПП, — напівзогнилий бушлат залізничника і пару стерпних чобіт. Щасливою знахідкою були ці чоботи, хоча дорогою майже розвалилися.

Якби Мордред був г’юмом (чи просто якимось звичайнішим перевертнем, якщо вже на те), він би не витримав, загинув у Поганих Землях, і байдуже, був у нього бушлат чи ні, були в нього чоботи чи не було. А так, зголоднівши, він підкликав до себе круків, і круки не мали вибору, крім як підкоритись. М’ясо у птахів було огидне, жуки, яких він викликав з-під висхлого (і досі трохи радіоактивного) каміння, викликали ще більшу відразу, але він усе одно змушував себе їсти. Якось він торкнувся свідомості горностая і звелів йому прийти. Істота була худюща, нещасна, сама на межі голодної смерті, але після птахів і жуків смакувала як найвишуканіший у світі біфштекс. Мордред перекинувся на павука і загріб її в свої сім лап, смоктав і жував, аж поки від горностая не лишилося нічого, крім відірваного клаптя хутра. Він би радо з’їв ще кілька дюжин таких горностаїв, але інших поблизу не було.

А тепер перед Мордредом опинився цілий кошик їдла. Трохи зіпсутого, щоправда, але яка різниця? Навіть хробаки стануть йому за поживу. Більш ніж достатню, щоб він зміг дійти до засніжених лісів на північному сході від замку, а там уже аж кишітиме дичиною.

Однак ще в нього був старий чоловік.

— Рендо, — промовив Мордред. — Рендо Задумливий.

Старий сіпнувся, щось пробурмотів і розплющив очі.

Якусь мить він дивився на худющого хлопчика, що стояв перед ним, геть нічого не розуміючи. Та потім його сльозаві очі сповнилися жаху.

— Мордред, син Лoc’a, — силкуючись усміхнутися, промимрив він. — Хайл вам, майбутній королю! — Він поворухнув ногами, наче розшаркувався, та збагнув, що в сидячому положенні це зробити неможливо. Спробував зіп’ястися на ноги, але гепнувся назад на бруківку, чим розсмішив хлопця (розваг у Поганих Землях було кіт наплакав, тож Мордред не прогавив нагоди посміятися), потім знову спробував. І цього разу вже спромігся підвестися.

— Не бачу жодних трупів, крім тих двох, ще старіших од тебе і схожих на мертвих, — завважив Мордред, підкреслено роззираючись навколо. — І вже точно не бачу стрільців, ні з довгими, ні з прикороченими ногами.

— Правду кажете, і я дякую, авжеж, дякую, але я можу все пояснити, сей, це просто…

— Ой, ні, чекай! Постривай з поясненнями, хоча я не сумніваюся, що вони бездоганні! Дай-но я сам вгадаю! Невже змії покусали стрільця і його жінку, довгі гладкі змії, а тіла ти відніс он у той замок на зберігання?

— Мій володарю…

— Якщо так, — вів далі Мордред, — то в твоєму кошику має бути достобіса змій, бо багато їх, як я бачу, повилазили. І їдять мою вечерю. — Відрізані гнилі кінцівки в кошику в будь-якому разі мали стати для Мордреда вечерею (однією зі страв, так би мовити), однак хлопчик докірливо подивився на старого. — То як, прибрав ти тіла стрільців?

Вираз жаху зник з обличчя старого, а на зміну йому прийшла покірність долі. Мордреда це просто-таки розлютило. Він хотів побачити на обличчі старого сея Задумливого не страх і точно не смирення, а надію. Яку Мордред потім відбере граючись. Обриси його тіла задрижали. На мить старий побачив безформну чорноту, що за ними вгадувалася, і багато лап. Потім усе зникло, і хлопчик знову став хлопчиком. Ненадовго, принаймні.

«Нехай я помру без криків, — подумав колишній Остін Корнвел. — Хоч це мені подаруйте, боги, якщо ви є. Нехай я помру без криків у руках цього чудовиська».

— Ви знаєте, що тут сталося, юний сей. Це в моїх думках, а отже, й у ваших. Може, візьмете те місиво в кошику — зміюк теж, якщо вони вам до вподоби, — і дасте старому чоловікові дожити життя, бо йому вже так мало лишилось? На спомин про вашого батька. Я добре йому служив, навіть насамкінець. Я міг просто зачаїтися в замку і дозволити їм іти своїм шляхом. Але я цього не зробив. Я намагався.