Темна вежа. Темна вежа VII

Коли вони поскладали туші на купу біля крижаного струмка («Добре, хоч мух нема», — сказав Роланд), стрілець став збирати сухе гілля. Сюзанна нетерпляче очікувала багаття, проте вже не відчувала в ньому такої величезної потреби, як уночі. Важка фізична праця розігріла всі м’язи, тому наразі (принаймні) їй було досить тепло. Вона силкувалася згадати глибину свого відчаю, коли холод заповзав у кістки, перетворюючи їх на скло, і не могла. Бо тіло мало властивість забувати про жахливе, а без допомоги тіла усі спогади в мозку нагадували збляклі фотознімки.

Перш ніж вирушити збирати хмиз, Роланд обстежив берег крижаного струмка і викопав камінь. Передав його Сюзанні, і вона провела великим пальцем по ніжній, відполірованій водою поверхні.

— Кварц? — спитала, але одразу ж засумнівалася. Не зовсім те.

— Сюзанно, я не знаю такого слова. У нас цей камінь називається черт. З нього роблять інструменти, примітивні, але дуже корисні: сокири, ножі, рожна, шкребки. Нам потрібні шкребки. І щонайменше один молоток.

— Я розумію, що ми будемо шкребти, але що забиватимемо молотком?

— Я покажу. Але спершу я б хотів, щоб ти до мене на хвилинку приєдналась. — Роланд став навколішки й узяв її за холодну руку. Разом вони подивились на оленячу голову.

— Ми дякуємо тобі за все, що зараз отримаємо, — сказав Роланд, і Сюзанна здригнулася. Саме такими словами її батько починав молитву перед великим обідом, таким, на який збиралася вся родина.

«Наша власна сім’я розпалася», — подумала вона, але вголос цього не сказала. Минулого не виправиш. Відповіла вона так, як її змалечку вчили відповідати:

— Отче наш, дякуємо Тобі.

— Скеруй наші руки й серця, коли ми братимемо життя у смерті, — промовив Роланд. І, здійнявши брови, подивився на Сюзанну, запитуючи без слів, чи не хоче вона щось додати.

Сюзанна відчула, що хоче.

— Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні. І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки.

— Гарна молитва.

— Так, — погодилася вона. — Я прочитала її не зовсім правильно… давно вже не молилася… та все одно це найкраща молитва. А тепер берімося до роботи, поки я ще відчуваю руки.

Роланд був тільки «за».

Шість

Стрілець узяв відрізану голову оленя-однолітка (маленькі роги полегшили йому завдання), поклав перед собою і з розмаху вдарив каменем завбільшки з кулак по черепу. Кістка глухо хруснула, від чого Сюзаннин шлунок стисся в грудку. Роланд ухопився за роги й потягнув у два боки: спершу вліво, потім вправо. Коли Сюзанна побачила, як розходиться під шкурою розбитий череп, її шлунок не просто стисся — він неначе описав усередині коло.

Роланд ударив ще двічі, чітко, як хірург — скальпелем. Потім своїм ножем вирізав у шкурі голови коло і стягнув шкуру, як кепку. Під нею відкрився розбитий череп. Стрілець втулив лезо ножа в найбільшу тріщину й скористався ножем, як важелем. Коли показався мозок оленя, він вийняв його, обережно відклав убік і глянув на Сюзанну.

— Нам знадобляться мізки усіх оленів, яких ми вбили. Ось для чого потрібен молоток.

— Ой, — здушено промовила вона. — Мізки.

— Ми змащуватимемо ними шкури для вичинки. Але від черта може бути набагато більше користі. Дивись. — Він показав, як стукати шматком об шматок, поки один чи обидва не розколються й від грудок з загостреними краями не залишаться великі, майже рівні шматки. Сюзанна знала, що так розпадається метаморфічна порода, але аспідний сланець і споріднені з ним породи були зазвичай надто м’які, щоб робити з них знаряддя. А цей камінь був твердий.

— Коли матимеш шматки, які з одного боку будуть досить товсті, щоб за них триматись, а з іншого — тонкі, — навчав Роланд, — відкладай їх. Ото й будуть наші шкребки. Якби в нас було більше часу, ми б прикріпили до них ручки, але часу нема. До ночі ми постираємо собі руки.

— Як думаєш, довго доведеться робити шкребки?

— Не дуже. Черт добре розбивається, принаймні я таке чув.

Поки Роланд перетягував сухі гілки для багаття в діброву, де росли верби й вільхи, біля краю замерзлого струмка, Сюзанна оглядала берег, шукаючи черт. На той час, коли в її арсеналі вже була дюжина великих каменів, вона також помітила гранітний валун, що ріс із-під землі, рівний, вивітрений негодою. Вона вирішила, що він чудово послужить ковадлом.

Черт справді коловся вдало — до того часу, як Роланд привіз третю велику купу гілля, в Сюзанни вже було напоготові тридцять скребків. Він склав малу купку хмизу для розпалу, і Сюзанна прикривала її руками, бо вже почався мокрий сніг, і хоча вони працювали під доволі щільною запоною дерев, їй подумалося, що невдовзі вони обоє будуть мокрі як хлющ.

Коли багаття зайнялося, Роланд відійшов на кілька кроків, знову опустився на коліна і склав руки.

— Знову молишся? — здивувалася Сюзанна.