Темна вежа. Темна вежа VII

— Так, — погодився Роланд, беручи в художника альбом. Двері виглядали як точна копія тих, на які він натрапив на узбережжі Західного моря, бредучи в лихоманці й помираючи від отруйних укусів омаромонстрів. У стрільця склалося таке враження, що це нещасне без’язике створіння зазирнуло йому в голову й побачило там справжнє зображення тих дверей — фотеграффію.

А Сюзанна тим часом у відчаї роззиралася. Від нетерплячки вона на долонях і куксах поповзла до межі світла від багаття, за якою починалася темрява, і Роланд змушений був різко її гукнути та нагадати, що десь там причаївся Мордред, а пітьма — Мордредів найліпший друг.

І Сюзанна послухалася, хоч і згоряла від нетерпіння: відповзла від межі світла, бо дуже добре пам’ятала, що сталося з Мордредовою матір’ю-породителькою і як швидко це сталося. Відступатися було боляче, майже фізично боляче. Роланд казав їй, що побачити Вежу здалеку розраховує ближче до вечора наступного дня. Якщо на той час вона ще буде з ним, якщо побачить її разом з ним, то сила Вежі може виявитись нездоланною. Сила і чари. Вона розуміла, що наразі, маючи вибір між дверима й Вежею, обере двері. Та що ближче вони підходитимуть до Вежі, то більшою ставатиме її сила, пульсація в голові стане глибшою і принаднішою, все приємніше співатиме хор голосів, і обрати двері для Сюзанни буде непросто.

— Я їх не бачу, — у відчаї промовила вона. — Може, я помилилася. Може, й нема ніяких дверей, хай їм грець. Ох, Роланде…

— Не думаю, що ти помилилася. — У голосі Роланда вчувалася нехіть, але він говорив як людина, яка мусить виконати певну роботу чи сплатити борг. Та він і справді був у боргу перед цією жінкою: чи ж не він ухопив її за барки й витяг у цей світ, де вона спізнала мистецтво вбивства, закохалася і втратила близьких? Чи ж не він викрав її в світ горя? І якщо зараз він міг щось виправити, то був зобов’язаний це зробити. Бажання лишити її при собі (з ризиком для її життя) було суто егоїстичним і не гідним стрільця.

Але ще важливішим було те, що він дуже любив і поважав її. Думка про те, щоб розпрощатися з нею, останньою з його дивного й прекрасного ка-тету, важким тягарем лежала в нього на серці (чи то пак на тому, що від нього лишилося), але якщо вона цього хотіла, потребувала цього, то він зобов’язаний був вволити її бажання. І міг це зробити, бо помітив одну деталь у малюнку юнака, що вислизнула від Сюзанниної уваги. Точніше, не так саму деталь, як її відсутність.

— Поглянь-но, — м’яко промовив Роланд, показуючи їй малюнок. — Ти бачиш, Сюзанно, як він старався тобі догодити?

— Так! — гаряче погодилася вона. — Так, звичайно, бачу, але…

— По-моєму, на цей малюнок у нього пішло десять хвилин, тоді як зазвичай він витрачає на роботу (хоч вона й чудова) три, щонайбільше чотири хвилини, правда ж?

— Я тебе не розумію! — мало не закричала на нього Сюзанна.

Патрік підтягнув Юка поближче й пригорнув його до себе, нещасними очима дивлячись то на Сюзанну, то на Роланда.

— Він так старався зобразити те, що ти хотіла, що на малюнку є лише Двері. Вони стоять самі по собі, самотні на папері. Навколо них немає… немає…

Стрілець ніяк не міг підібрати потрібне слово. Але дух Ваннея сухо прошепотів його Роландові на вухо.

— Навколо них немає середовища!

Якусь мить Сюзанна лише збентежено дивилася на нього. Та потім у її очах зайнявся вогник розуміння. Роланд не став чекати: просто поклав свою здорову ліву руку Патрікові на плече і попросив зобразити перед дверима Сюзаннин маленький електроскутер, що з її подачі став називатися Хо Фат-ІІІ.

Патрік радо виконав прохання. І насамперед тому, що намалювати Хо Фат-ІІІ перед дверима було приводом скористатися гумкою. Цього разу він працював значно швидше (майже недбало, міг би сказати сторонній спостерігач), але стрілець, котрий сидів поряд з ним, міг би засвідчити, що Патрік не пропустив жодного штриха, зображаючи маленький візок. Закінчив він переднім колесом скутера і відсвітом од багаття на ковпаку маточини. Потім поклав олівця, і щойно він це зробив, як повітря задрижало. Роланд відчув поштовх вітру в обличчя. Язики багаття, що горіло рівним полум’ям, на мить коливнулися. І враз відчуття зникло. Полум’я знову горіло рівно. Але менш ніж за десять футів від багаття, за електричним скутером, стояли двері, що їх Роланд востаннє бачив у Кальї Брин Стерджис, у Печері голосів.

Сімнадцять

Сюзанна чекала до світанку. Попервах вона вбивала час, збираючи свої ґунна, та потім відклала їх убік. Яка користь буде їй у Нью-Йорку від цих мізерних пожитків (не кажучи вже про маленьку сирицеву сумку, в якій вони лежали)? Люди її засміють. Хоча вони в будь-якому разі її засміють… а може, уздрівши її, заверещать і втечуть. Та Сюзанна Дін, яка нізвідки вигулькне в Сентрал-парку, для більшості люду виглядатиме не як випускниця коледжу чи спадкоємиця великого багатства, та навіть не як Шина, королева джунглів, на жаль. Ні, цивілізовані городяни вирішать, що вона втекла з цирку потвор. А щойно вона вийде в ці двері, чи буде в неї змога повернутись? Нізащо. Нізащо в житті.