Темна вежа. Темна вежа VII

Я сподіваюся, що більшість із вас розумієтеся на цьому краще. Що прагнете чогось кращого. Сподіваюсь, що ви прийшли послухати розповідь, а не просто пережувати все, щоб швидше настала розв’язка. Той, кому кортить дізнатися, що в кінці, може просто відкрити останню сторінку і прочитати. Але кінцівки бездушні. Кінцівка — це зачинені двері, що їх не під силу відімкнути жодній людині (навіть з роду манні). Я понаписував їх чимало, але здебільшого з тієї ж причини, чому вранці я натягаю штани і тільки тоді виходжу зі спальні — бо в країні так прийнято.

Отож, мій любий Постійний Читачу, скажу тобі так. Ти можеш зупинитися тут. Тоді твій останній спогад буде про те, як ти бачив Едді, Сюзанну й Джейка в Сентрал-парку, знову вперше разом, як вони слухають дитячий хор, що співає «Що то за дитя». Ти можеш задовольнитися здогадами про те, що рано чи пізно Юк (напевно, то буде собака з довгою шиєю, дивними облямованими золотом очима і гавкотом, що іноді непоясненно нагадує людську мову) також вигулькне на картині. Гарна картина, чи не так? По-моєму, так. І доволі близька до «жили вони довго і щасливо». Доволі близька до держзамовлення, як сказав би Едді.

А якщо читатимеш далі, то, швидше за все, розчаруєшся, а може, навіть засмутишся до глибини душі. У мене на поясі лишився один ключ, але підходить він лише до останніх дверей, тих, що з написом. Від того, що за ними, твоє особисте життя не стане щасливішим, на лисині не виросте волосся і на п’ять років ти не помолодшаєш (та що там років, навіть на п’ять хвилин). Бо немає такої речі, як щасливий фінал. Жодна кінцівка, рівнозначна «Колись давно», мені ще не траплялася.

Кінцівки бездушні.

Кінцівка — це просто інша назва прощання.

Два

І все одно ти не здаєшся?

Що ж, гаразд, ходімо. (Чуєш, як я зітхаю?) Ось вона, Темна вежа, що стоїть на краю Прикінцевого світу. Подивись на неї, прошу.

Дуже добре подивись.

Ось Темна вежа на тлі призахідного неба.

Три

До Вежі він підходив із дивним відчуттям, ніби вже тут бував (дежа-вю — так називали це відчуття Сюзанна й Едді).

Троянди поля Кан’-Ка Но Рей розступалися перед ним, даючи прохід до Темної вежі, жовті сонечка всередині їхніх бутонів проводжали його поглядами, як очі. Крокуючи до сіро-чорної колони, Роланд відчув, що вислизає з добре знайомого світу. Він назвав імена своїх друзів і коханих, як сам собі поклявся, проголосив їх у сутінках і на повну силу, бо більше не було потреби берегти сили, щоб змагатися з тяжінням Вежі. Нарешті він міг здатися — і то була найбільша полегкість у його житті.

Він проголошував імена своїх compadres і amoras,[105] та хоча кожне ім’я йшло з глибин його серця, всі вони, здавалося, більше нічого в ньому не зачіпали. Ім’я за ім’ям його голос котився до темного обрію. Він назвав Едді й Сюзанну, назвав Джейка і насамкінець назвав себе самого. Коли звук його імені стих, засурмив велетенський ріг, і не з самої Вежі. То був голос троянд, що килимом розстелялися довкола і вітали його величним сурмленням.

«Уві сні той ріг завжди у мене, — подумав він. — Я мав би здогадатися, бо ж мій ріг залишився на Єрихонському пагорбі, з Катбертом».

Десь у нього над головою зашепотів голос: «Нахилитися й підняти його було справою трьох секунд. Навіть у диму й за крок від смерті. Три секунди. Час, Роланде — от до чого все зводиться».

То був, подумав він, голос Променя, того, котрий вони врятували. Якщо він заговорив із вдячності, то міг би й помовчати, бо яка користь йому тепер була з цих слів? На згадку спав рядок з поеми Браунінга: «Я попрохав ковток щасливіших часів».

Але в його випадку спогади завжди приносили з собою лише смуток. Вони живили поетів і дурнів, ці солодощі спогадів, що залишали в роті й у горлі гіркий присмак.

За десять кроків до дверей з дерева привидів, що вели до Вежі, Роланд зупинився, дожидаючись, коли відлуння голосу троянд, тих вітальних сурм, стихне вдалині. Його досі не полишало відчуття дежа-вю, сильне, немовби він усе-таки тут бував. Хоча, звісно, бував: у десятках тисяч сновидінь. Він підвів погляд до балкона, на якому стояв Багряний Король, кидаючи ка виклик тим, що заважав Роланду пройти. Там, на висоті шести футів над коробками, в яких лежало декілька позосталих сничів (скидалося на те, що іншої зброї в старого вар’ята таки не було), він побачив два червоні ока, що плавали в сутінках і знавісніло, з безмежною ненавистю витріщалися на нього. Ззаду з них виходили тонкі сріблясті ниточки зорових нервів (призахідне сонце забарвило їх в червоно-помаранчеві відтінки) й закінчувалися в повітрі. Він здогадувався, що очі Багряного Короля тепер вічно визиратимуть з балкона на Кан’-Ка Но Рей, тоді як самого їхнього власника перекинуло в той світ, куди відправили його Патрікова гумка і чаклунське око Художника. Чи, швидше за все, у пітьму між світами.