Темна вежа. Темна вежа VII

У німотному зачудуванні Едді та Роланд слухали, як Сюзанна й Джейк по черзі детально оповідали свої пригоди. Вперше Роланд перебив Сюзанну, коли вона говорила про Матьєссена ван Віка, котрий віддав їй свої гроші й забронював номер у готелі. Стрілець звернувся до Едді з питанням про черепашку в підкладці сумки.

— Я не знав, що то була черепаха. Думав, може, камінь.

— Я був би не проти ще раз послухати твою розповідь про цей епізод, — сказав Роланд.

Тож, ретельно все обмірковуючи, намагаючись згадати кожну дрібницю (бо здавалося, що то все було дуже давно), Едді переказав, як вони з панотцем Каллагеном піднялися до Печери дверей і відкрили скриньку з дерева привидів, де лежала Чорна Тринадцятка. Вони розраховували на те, що вона відчинить двері, і так сталося, але спершу…

— Ми поклали скриньку в сумку, — сказав Едді. — Ту, на якій було написано: «В Мідтаун-лейнз можливі лише страйки» у Нью-Йорку та «У Мідворлд-лейнз можливі лише страйки» в Кальї Брин Стерджис. Пам’ятаєте?

Всі закивали.

— І раптом я щось намацав у підкладці сумки. Я звернув на це увагу Каллагена, але він сказав… — Едді спробував згадати точні слова панотця. — Він сказав: «Зараз не найкращий час це з’ясовувати». Чи щось таке. Я погодився. Пригадую, подумав тоді, що таємниць нам і так не бракувало, тож цю слід було відкласти на інший день. Роланде, хто, на Бога, міг вкласти цю річ до сумки, як ти думаєш?

— Якщо вже на те, хто залишив ту сумку на пустищі? — докинула Сюзанна.

— А ключ? — і собі вставив Джейк. — На тому самому пустищі я знайшов ключ до будинку в Датч-Гіл. То троянда? Вона їх якось… ну не знаю… робила?

Роланд замислився над питанням.

— Якщо хочете почути мій здогад, — сказав він нарешті, — то, як на мене, ті знаки й сіґули залишив нам сей Кінг.

— Письменник, — мовив Едді. Подумки зваживши таку можливість, він повільно кивнув. Бо в пам’яті зринула невиразна згадка про одне поняття, про яке їм казали ще в школі. «Бог з машини» — так воно звучало. Ще був якийсь хитромудрий відповідник до цього латиною, але його він згадати не міг. Напевно, в той час, коли його однокласники слухняно писали конспект, він базграв у себе на парті ім’я та прізвище Мері Лу Кенопенськи. Хай там як, суть зводилася до того, що драматург, який дозволяв собі втрутитися в хід п’єси, міг послати героям бога, що являвся з неба на заквітчаній колісниці й витягав з халепи тих, хто в неї втрапив. Безсумнівно, це тішило релігійних театралів, які вірили, що Бог (не той спецефект, що спускався з якоїсь платформи вгорі, котру глядачі не могли бачити, а Господь, сущий на небесах) справді рятував людей, які на це заслуговували. У модерну добу такі ідеї, безперечно, вийшли з моди, але Едді здогадувався, що популярні письменники-романісти (а сей Кінг був на шляху до того, щоб стати одним з них), напевно, досі вдавалися до цього прийому, просто ретельніше його замасковували. Залишали собі маленькі такі лазівки. Картки з написами: «ВИХІД З ТЮРМИ», або «ВТЕЧА ВІД ПІРАТІВ», або «ВИМКНЕННЯ ЕЛЕКТРИКИ ВНАСЛІДОК НЕСПОДІВАНОЇ БУРІ, СТРАТУ ВІДКЛАДЕНО». Бог з машини (який насправді був письменником) терпляче працював, щоб оберігати персонажів, аби його історія не закінчилася неприємним рядком на зразок: «Отак ка-тет поліг на Єрихонському пагорбі і поганці перемогли, владарюй, Дискордіє, тож вибачте, наступного разу пощастить більше (та який там наступний раз, ги-ги), КІНЕЦЬ».

Маленькі страховки, такі як ключ. Не кажучи вже про черепашку зі слонової кості.

— Якщо він вписав ці речі в свою історію, — сказав Едді, — то сталося це вже через багато років по тому, як ми бачилися з ним у тисяча дев’ятсот сімдесят сьомому.

— Еге ж, — погодився Роланд.

— І навряд чи він їх вигадав, — сказав Едді. — Не думаю. Він просто… я не знаю, просто…

— Хамляр? — усміхнулася Сюзанна.

— Ні! — вигукнув Джейк трохи шоковано. — Не хамляр. Він передавач. Транслятор. — На думку йому спав батько та його робота на телебаченні.

— У яблучко, — сказав Едді, націливши на хлопчика палець. А одна думка потягла за собою іншу. Якби Стівен Кінг загинув дочасно і не встиг вплести ці речі в свою оповідь, ключа й черепашки не виявилося б під рукою, коли вони були потрібні. Джейка з’їв би охоронець дверей у Датч-Гіл… це, звісно, за умови, що він дістався б аж так далеко, що було сумнівно. А якби навіть він утік від чудовиська з Датч-Гіл, його все одно зжерли б Прародителі — Каллагенові вампіри першого типу — в «Діксі-Піґ».

Сюзанна подумувала, чи не розповісти, яке їй було видіння, коли Мія тільки починала свою останню подорож від готелю «Плаза-Парк» до «Діксі-Піґ». У тому видінні вона сиділа в тюремній камері в Оксфорді, штат Міссісіпі, й звідкись долинали голоси з телевізора. Чет Ґантлі, Волтер Кронкайт, Френк Макґі — усі ці диктори монотонно виголошували імена та прізвища померлих. Деякі з них, як-от президента Кеннеді й братів Дьєм, вона знала. Інші (як Кріста Маколіф) були незнайомі. Але одне з імен було Стівен Кінг, у цьому вона була впевнена. Напарник Чета Ґантлі