Темна вежа. Темна вежа VII

— Як я врятувався? — спитав Волтер. — Ну, я вчинив так, як будь-який справжній пройдисвіт на моєму місці, — сказав йому правду! Показав йому Вежу, принаймні кілька її рівнів. Його це приголомшило настільки, що він розкрив свій розум, і я скористався його ж власним прийомом і загіпнотизував його. Ми були у фістулі часу, одній з тих, що їх часом виносить вихором із Вежі, і світ проходив повз нас, поки ми балакали в тому місці кісток, еге ж! Я приніс трохи інших кісток… людських кісток… і поки він спав, зодягнув їх у те, що лишилося від мого одягу. Я міг би вбити його на місці, та яку користь це дало б Вежі? І якщо вже на те пішло, яка користь була б тобі? Ти б ніколи не з’явився на цей світ. Справедливості заради, Мордреде, мушу сказати, що, зберігши Роланду життя і дозволивши видобути в цей світ свою трійцю, я врятував тобі життя ще до того, як тебе зачали. Я вислизнув на морське узбережжя — відчував, що мені потрібна невеличка відпустка, хі! А коли Роланд туди добувся, то пішов у один бік, а я — в інший, любий мій Мордреде, і ось я тут!

Він розсміявся з повним ротом крекерів і пирхнув крихтами собі на підборіддя й сорочку. Мордред усміхнувся, але йому стало гидко. І з цим він має працювати, з цим? З цим пожирачем крекерів і плювачем крихтами, з цим дурнем, який так захопився своїми минулими подвигами, що навіть не відчував небезпеки, яка нависла над ним зараз, і не розумів, що його захист пробито? Та на всіх богів, він смерті заслуговував! Але перш ніж це станеться, Мордреду потрібно було зробити дві речі. Перше — дізнатися, куди пішли Роланд і його друзі. Друге — наїстися. Цей дурень придатний для обох цілей. А що полегшувало Мордреду завдання? А те, що Волтер постарів, став старим, і смертельно самовпевненим, і надто марнославним, щоб це осягнути.

— Тобі, мабуть, цікаво, чому я тут, а не блукаю світами у справах твого батька, — сказав Волтер. — Правда ж?

Мордреда це не цікавило анітрохи, та все одно він кивнув. У животі забурчало.

— Правду кажучи, я саме зараз їх залагоджую, — сказав Волтер, сяйнувши найчарівливішою своєю усмішкою (щоправда, трохи зіпсованою арахісовим маслом, що прилипло до зубів). Колись давно він, мабуть, знав, що всі заяви, які починаються словами «правду кажучи», майже в усіх випадках виявляються брехнею. Але забув. Застарий, щоб знати. Надто марнославний, щоб знати. Надто дурний, щоб пам’ятати. Та, попри це, він був обережний. Відчував силу дитини. У голові? Дітвак длубався у нього в голові? Та ну, авжеж, ні. Істота, ув’язнена в дитячому тілі, була могутня, таж не настільки.

Волтер переконливо нахилився вперед, обіймаючи коліна.

— Твій Червоний Батько… занедужав. Не сумніваюся, це через те, що він так довго прожив поряд з Вежею і так багато про неї думав. Тепер лише ти можеш завершити справу, яку він розпочав. А я тобі допоможу.

Мордред кивнув, неначе від задоволення. Насправді він і був задоволений. Але також і голодний, такий голодний.

— Можливо, тебе цікавить, як я знайшов тебе в цьому бункері, який, по ідеї, мав би бути захищеним від усіх, — вів далі Волтер. — Правду кажучи, я допомагав будувати це місце. Роланд би сказав, що це було за давніх-давен.

Знову те «правду кажучи», очевидне, як підморгування.

Пістолет лежав у лівій кишені його парки. Із правої він витяг пристрій завбільшки з пачку сигарет, підняв сріблясту антену і натиснув кнопку. У підлозі нечутно від’їхав убік квадрат сірих кахлів, під яким відкрилися сходи. Мордред кивнув. Волтер (чи то пак Рендал Флеґґ, якщо він так себе нині називав) буквально виріс із-під землі. Спритний фокус, але ж хто, як не він, колись служив придворним чарівником у Роландового батька Стівена в Ґілеаді? Під ім’ям Мартена. Людиною з багатьма обличчями й багатьма спритними фокусами в рукаві був Волтер О’Дим, але свій розум він, схоже, переоцінював. Навіть наполовину він не був такий розумний, яким себе вважав. Бо Мордред уже здобув те, що шукав у його голові, — інформацію про те, як Роланд і його друзі вибралися звідти. Йому навіть не довелося витягати її зі сховку в свідомості Волтера; все, що було потрібно, — простежити зворотний шлях цього йолопа.

Але спершу…

Волтерова усмішка трохи зблякла.

— Ви щось сказали, володарю? Мені здалося, що десь у надрах свого розуму я почув звук вашого голосу.

Немовля похитало головою. А чи є на світі той, хто не повірить немовляті? Хіба ж їхні личка — не втілення простодушності й невинності?

— Я б узяв тебе з собою, і разом ми вирушили б слідом за ними, якби ти погодився, — сказав Волтер. — 3 нас би вийшла чудова команда! Вони пішли в Край Грому до Девар-Тої, звільняти Руйначів. Я вже поклявся, що перестріну твого батька — твого Білого Батька — і його ка-тет, якщо вони насміляться поткнутися далі, і своєї обіцянки дотримаю. Адже, слухай мене, Мордреде, стрілець Роланд Дескейн на кожному повороті виступав проти мене, і більше я цього не терпітиму. Більше ні! Чуєш мене? — Від люті він підвищив голос.