Темна вежа. Темна вежа VII

Коли двері за ними зачинилися, Дінкі ще раз узявся за ручку. І знову пролунало сухе клацання.

— А тепер ти їх замкнув, — у Джейковому голосі, здавалося, забриніло звинувачення, але він усміхався, й на щоках знову з’явився рум’янець. — Правда ж?

— Не зараз, будь ласка, — сказав сивий чоловік, Тед. — На це нема часу. Прошу, йдіть за мною.

Піднявши дошку конторки, він повів їх усередину. За нею виявилася службова зона, в якій сиділо два роботи (з вигляду — давно мертві) й три скелети.

— І чому, чорт забирай, ми постійно натикаємося на кістки? — спитав Едді. Як і Джейк, він уже почувався ліпше й просто розмірковував уголос, не сподіваючись на відповідь. Проте отримав її. Від Теда.

— Юначе, ви ж знаєте про Багряного Короля? Знаєте, авжеж, знаєте. Так от, на мою думку, колись давно він усю цю частину світу отруїв газом. Пожартував так, мабуть. А темрява, яку ви щойно бачили, — це залишковий ефект. Король божевільний, звісно. В тому-то й халепа. Сюди.

Через двері з написом «СЛУЖБОВЕ ПРИМІЩЕННЯ» він провів їх до кабінету, який колись, певно, займало велике цабе в магічному світі постачань і вантажів. На підлозі Сюзанна помітила безліч слідів, які свідчили про те, що до цього приміщення не так давно навідувалися. Можливо, якраз ці троє. Всередині стояв стіл, вкритий шестидюймовим шаром пухкого пилу, а також два стільці й канапа. За столом було вікно. Колись його затуляли жалюзі, проте вони вже давно обвалилися на підлогу, а краєвид, що відкривався з вікна, був відразливий і захопливий водночас. Земля за станцією «Край Грому» нагадала Сюзанні пустельні обшири на протилежному від Калій боці річки Вайє, хіба що суворіші й огидніші.

І, звісно, тут теж панував напівморок.

Рейки з навіки завмерлими поїздами нитками сталевого павутиння розбігалися вусібіч. А небо над ними, найтемнішої аспідно-сірої барви, висіло так низько, що, здавалося, простягни руку — й торкнешся. Повітря між небом і землею було якимось щільним: Сюзанна піймала себе на тому, що примружується, щоб усе роздивитися, хоча ні справжнього туману, ні смогу не бачила.

— Дінкі, — покликав сивий.

— Так, Тед.

— Що ти залишив для нашого друга Горностая?

— Робота-ремонтника, — відповів Дінкі. — Все матиме такий вигляд, ніби він сам знайшов дорогу через двері з Федіка, спрацювала сигналізація, а тоді він підсмажився на колії на дальньому боці сортувальної. Деякі з них досі під напругою. Там часто валяються обгорілі птахи, але на чималого расті сигналізація не купиться. А от на робота… Він повірить, я впевнений. Горностай не дурний, але там усе переконливо.

— Добре. Це дуже добре. Стрільці, а погляньте-но туди. — Тед показав на гостру скелю, що видніла на горизонті. Простеживши за його рукою, Сюзанна одразу побачила той виступ — у напівмороці всі обрії здавалися близькими. На її погляд, нічого особливого в тій скелі не було, хіба що тіні біля неї згущувалися щільніше і височіли безплідні гори поваленого каміння. — То Кан Стік-Тете.

— Маленька Голка, — сказав Роланд.

— Досконалий переклад. Саме туди ми й вирушимо.

У Сюзанни стислося серце. До гори (чи пагорба, якщо його можна було так назвати) було аж ніяк не менше восьмидесяти миль. Принаймні на межі видимості. Едді й Роланд та двоє молодших чоловіків, як вона собі гадала, не донесуть її аж так далеко. І взагалі, звідки їм було знати, що новим супутникам можна довіряти?

«А з іншого боку, — подумала вона, — хіба в нас є вибір?»

— Вас не доведеться нести, — сказав їй Тед, — але ваша допомога Стенлі не завадить. Ми візьмемося за руки, як на спіритичному сеансі. Я хочу, щоб, коли ми проходитимемо, ви всі візуалізували ту скелю. І щоб весь час прокручували в голові назву: Стік-Тете, Маленька Голка.

— Стоп-стоп-стоп, — захитав головою Едді. Вони підійшли до чергових дверей, за якими була стінна шафа. Всередині висіли металеві плічка й старезний червоний блейзер. Едді взяв Теда за плече й розвернув обличчям до себе. — Через що будемо проходити? Де? Якщо це двері типу тих, останніх…

Тед вимушений був підвести погляд, щоб подивитися на Едді, адже Едді був вищий, і Сюзанна помітила дивовижну й страшну річ: очі Теда неначе здригалися в очницях. Але відразу ж зрозуміла, що насправді це не так. Просто зіниці чоловіка розширювалися й звужувалися моторошно швидко. Неначе не могли вирішити, світло в кабінеті чи темно.

— Ми підемо не через двері, принаймні не у вашому звичному розумінні. Юначе, ви маєте мені довіряти. Прислухайтеся.

Всі замовкли, й Сюзанна почула гуркіт двигунів, що наближалися.

— Це Горностай, — сказав їм Тед. — 3 ним тахіни, щонайменше четверо, а може, і з півдюжини. Якщо вони помітять нас тут, Дінкі й Стенлі майже напевно загинуть. Їм не треба нас ловити, достатньо лише помітити. Ми ризикуємо життям заради вас. Це не гра, тож годі питань, просто йдіть за мною!

— Ми підемо, — пообіцяв Роланд. — І думатимемо про Маленьку Голку.

— Стік-Тете, — кивнула Сюзанна.

— Після цього вам не буде зле, — сказав Дінкі. — Обіцяю.

— Слава Богу, — зізнався Джейк.

— Сла-а огу, — погодився Юк.