Темна вежа. Темна вежа VII

Тед гірко розсміявся.

— Авжеж, уб’єте. Це нагадує мені той епізод з «Гекльбері Фінна», де Гек бачить вибух на пароплаві. З цією новиною він біжить до міс Вотсон і вдови Даглас, а коли одна з них питає, чи ніхто не загинув, Гек з апломбом відповідає: «Ні, мем, лише якийсь ніґер». У цьому випадку ми можемо сказати: «Лише якийсь Род. Стрільця чуйка підвела».

Роланд холодно й неприродно широко, на всі кутні, йому всміхнувся. Едді вже бачив цю усмішку раніше й міг лише порадіти, що призначалася вона не йому.

— Я думав, ви знаєте, які у нас ставки, сей Тед, — сказав він. — Чи я щось неправильно зрозумів?

Тед зустрівся з ним поглядом і, не витримавши, втупився в землю. Його губи беззвучно ворушилися.

Дінкі, котрий досі був зайнятий мовчазною бесідою зі Стенлі, сказав:

— Якщо вам потрібен Род, ми його приведемо. Це якраз не проблема. Проблема в тому, щоб узагалі сюди потрапити. Якщо ми не повернемось…

Роланд терпляче очікував, поки юнак договорить. Коли його слова обірвалися, не закінчившись, він спитав:

— Якщо ви не повернетесь, що порадите робити нам?

Тед стенув плечима, так досконало зімітувавши Дінкі, що це навіть було кумедно.

— Все, що зможете, — сказав він. — У нижній печері також є зброя. Дюжина електричних ядер, які називають сничами. Чимало автоматів, які ниці люди називають скорострілами. То АР-15, з арсеналу армії США. Щодо решти ми не впевнені.

— Там є один променевий пістолет, наче з фантастичного фільму, — додав Дінкі. — Я думаю, що від його пострілів усе розпадається. Але чи то я занадто тупий, аби ним користуватись, чи то в ньому акумулятор сів. — Він стурбовано глянув на сивого. — П’ять хвилин уже давно спливли. Пора вшиватися, Тедстере. Помчали.

— Так. Ми повернемося завтра. Може, на той час у вас уже буде план.

— А хіба у вас його нема? — здивувався Едді.

— Мій план, юначе, полягав у тому, щоб утекти. На той час мені здавалося, що це блискуча ідея. І я спромігся дати драла аж у весну тисяча дев’ятсот шістдесятого року. Але за сприяння матері мого юного друга Боббі мене впіймали й привели назад. А тепер нам справді час…

— Заждіть ще хвилинку, будь ласка, — попросив Роланд і підійшов до Стенлі. Той роздивлявся свої ноги, але його обличчя знову зашарілося. І…

«Він тремтить, — подумала Сюзанна. — Як лісова тварина, що вперше здибала людину».

На вигляд Стенлі можна було дати років із тридцять п’ять, та він цілком міг бути й старшим. Його обличчя було гладеньке, без жодної зморшки, як це зазвичай бувало у людей, що, за спостереженням Сюзанни, мали певні розумові вади. В Теда й Дінкі були прищі, а Стенлі їх не мав. Роланд узяв його за руки вище ліктя й серйозно поглянув на нього. Попервах очі стрільця бачили тільки кучму темного кучерявого волосся на похиленій голові Стенлі.

Дінкі хотів було заговорити, але Тед спинив його жестом.

— Чи не поглянеш ти мені у вічі? — спитав Роланд. Нечасто Сюзанні доводилося чути, щоб його голос лунав так ніжно й м’яко. — Чи не поглянеш, перш ніж піти, Стенлі, сину Стенлі? Той, що колись був Шимі.

Сюзанна відчула, що в неї мимохіть відвисає щелепа. І почула, як поряд охнув Едді, наче його вдарили кулаком у живіт. «Але ж Роланд старий… дуже старий! — подумала вона. — Тобто якщо це хлопчик з таверни, якого він знав у Меджисі, той з віслючком і в рожевому сомбреро… тоді йому має бути вже…»

Чоловік повільно підвів обличчя. Сльози струменіли йому з очей.

— Старий добрий Вілл Деаборн, — промовив він. Його голос був хрипкий і зривався то на високі, то на низькі ноти, як буває, коли голосові зв’язки довго лишалися бездіяльними. — Мені дуже шкода, сей. Хочеш, дістань свого револьвера і вбий мене. Я зрозумію. Я все зрозумію.

— Чому ти таке кажеш, Шимі? — так само м’яко спитав Роланд.

Сльози потекли швидше.

— Ти врятував мені життя. Артур і Річард також, але найперше ти, старий добрий Вілл Деаборн, а насправді Роланд з Ґілеаду. А я дав їй померти! Тій, яку ти любив! І я її теж любив!

Обличчя Стенлі скривилося від болю, і він спробував вирватися. Але Роланд міцно його тримав.

— Шимі, у цьому не було твоєї провини.

— Я мав померти за неї! — закричав він. — Я мав померти замість неї! Я дурень! Правильно кажуть: бовдур! — Він заходився лупцювати себе по обличчі: спершу по одній щоці, потім по другій, залишаючи червоні сліди. Перш ніж пролунав третій ляпас, Роланд перехопив його руку й змусив опустити.

— Усю шкоду зробила Рея, — сказав стрілець.

Стенлі — який цілу вічність тому називався Шимі — несміливо підвів очі, щоб зустрітися з Роландом поглядами.

— Еге ж, — кивнув Роланд, — Рея з Коосу… і я також винен. Мені слід було залишитися з нею. Якщо хтось у всій тій халепі й лишився безневинний, то це ти, Шимі… ти, Стенлі.

— Правду кажеш, стрільцю? Правду-правду?

Роланд кивнув.

— Якщо буде час, ми побалакаємо з тобою про ті давно минулі дні, але не тепер. Зараз на це нема часу. Ти маєш повертатися зі своїми друзями, а я залишуся зі своїми.