Теплі полярні ночі

Тієї ночі мені наснилося, що я залишився сам у нашій хаті й вийшов на балкон, а навкруги немає жодної іншої хати, лише чисте поле в жовтих квітах, які видніли в темряві, і небо над головою насичено чорне, але повне яскравих зірок. Моя сорочка розстебнута на грудях, і пахучий легіт лоскоче обличчя, приносячи із собою солодкавий запах трав.

7

Ви готувалися в дорогу?

Наступних пару днів усі вдома були зайняті виключно підготовкою до подорожі.

Пекли хліб, нарізали скибками, знову ставили в піч, робили сухарі й запихали їх у дорожні лантухи. Зривали яблука й груші, деякі ще недозрілі, нарізали й сушили так само, зав’язували в окремі мішечки, а потім складали в лантухи. До цього додали кілька лантухів картоплі й один маленький моркви. Заплатили, щоб зарізали кабана, наробили ковбас, закоптили, загорнули в газети, склали в кошики й поставили поруч з лантухами з харчами. Запас поповнився іншою провізією: слоїками із салом, сіллю, милом тощо.

Всі приготували собі одяг, і кожен поклав свій у валізу разом з особистими речами — гребінцем, зубною щіткою, рушником тощо. Я хотів узяти два томи Свена Гедіна, але вирішив, що вони заважкі, і, продивляючись свою маленьку бібліотеку, що тулилася на полиці, нарешті зупинився на тоненькій і пошарпаній «Акселевій печері». Вона нагадала мені про найщасливіші хвилини мого дитинства, пов’язані з мандрами, в які я саме мав вирушити, і щось у ній підказувало, що саме її було мені слід взяти із собою. Напевне, це частково було й через сни про темні ночі, які я мав останнім часом, а також через щось інше, чого я ніяк не міг вгадати. Просто відчувалося, що саме цю книжку я маю взяти із собою.

Важливі документи, як-от метрики, та сімейні світлини зібрали, поклали до коробок і запхали в одну з двох валіз, які несла Стефа. Привели її сина, і ми чекали на потяг, що мав забрати нас звідти геть.

Ви сіли в потяг?

Ми сіли в потяг посеред ночі.

Ми знали, що він їде, тож, очікуючи, я заснув одягнений і, коли мене розбудили, увесь трусився, й мої зуби цокотіли, наче від холоду.

Від баби пахло передвоєнними часами, я обійняв її перед тим, як вийти за двері. На щоці, куди вона мене поцілувала, лишилася велика мокра пляма. Як завжди, в чорному з голови до п’ят, вона закрила собою дверний отвір, наче стіжкувата купа попелу мого минулого, проводжаючи поглядом віз, що нас відвозив. Пройти повз неї було б непросто.

Ми їхали крізь пусте та темне місто, але на залізничній станції, осяяній холодним і різким світлом карбідних ламп, вирував люд. Усі кудись квапилися, а потяги терпляче стояли на рейках — довгий ряд червоних вантажних вагонів із відкритими дверима, деякі — повні людей, що витріщалися навкруги, в інші саме сідали, а ще інші — печери непроникної темряви, які чекали своєї черги.

Хтось перекинув відро суниць, яке, ймовірно, принесла селянка зрання, щоб погендлювати, і через безліч людських ніг, що їх топтали, від них на майданчику залишилася велика пляма слизької червоної речовини.

Дехто ковзався на ній, і я також упав і вимазав ногу й штанці з одного боку в червоне, наче викупався в калюжі крові. Всі сказали, що то лихе знамення. Ногу я вимив наступного дня, коли ми зупинилися на станції, але Стефі довелося кілька разів прати штанці, щоб бодай частково змити пляму. Та все одно слід залишився на них назавжди.

Ми вчотирьох сіли у вагон, де нас уже чекали тета Еда і вуйко Ґенко. Там стало б місця ще десь на два десятки пасажирів. У кутку ми знайшли місце для себе і для наших речей, послали постіль, яку взяли із собою, полягали, чекаючи, доки потяг відійде, щоб заснути.

По довгому часі безшумно, наче побоюючись, без гудка чи свисту він гойднувся, застиг на мить і важко покотився вперед, поступово пришвидшуючись, прямуючи на захід, лишаючи позаду віадук, місто і тунель.

Надворі стояла цілковита пітьма, і я незабаром заснув, заколисаний гойданням потяга, брязканням муфт, що зчіплювали вагони, скрипом пружин і стукотом коліс.

8

Якою була подорож?

Ми просувалися повільно, іноді зупиняючись на кілька хвилин, а часом — на кілька годин, очікуючи на дозвіл рухатися далі, чи то головною колією, чи то другорядною, куди нас переводили, щоб пропустити інші потяги, зазвичай ті, вже описані вище, що везли німецьких вояків.

Разів зо два на день потяг зупинявся на станціях, де можна було роздобути води, помитися й приготувати їжу. Готували в полі неподалік від рейок, де люди могли назбирати хмизу для багаття.

Цим опікувалася Стефа, і я їй допомагав, збираючи гілки для вогнища й каміння, щоб на нього поставити баняк, Нора ж або приєднувалася до нас, або доглядала Стефиного малого. За кілька зупинок ми вподобали кілька каменів і забрали їх із собою, щоб далі користатися ними й не гаяти часу на шукання.

Попри те, чим насправді була ця подорож потягом, мені в ній щось подобалося — я мандрував до чужої країни, проминав різноманітні незнайомі регіони, дуже подібно на те, що робив Свен Гедін, подорожуючи вниз річкою Тарим крізь Сіньцзян.