Теплі полярні ночі

Я не певен, чи зробив би так, чи ні, бо тієї миті він підбіг до мене, вирвав книгу з рук, кинув поверх клунків, ухопив за комірець сорочки позаду, повернув мене і почав бити долонею по заду.

Мені в житті ніколи не завдавали хлосту, і мене охопило таке відчуття обурення, якого я досі не відчував жодного разу, я закричав на повен голос, щоб він припинив, і почав викручуватися, щоб йому було важко мене бити.

Почувши мій крик, до вагона позбігалися люди, нас розборонили, і ми вдвох пояснили, що сталося.

Польська родина сказала, що не вбачають нічого поганого в моєму вчинку, Біблію я міг дивитися досхочу, але вуйко Ґенко сказав, що я неслухняний хлопець і перед смертю моя мама просила доглядати за мною, і саме це він і робив.

Тремтячи всім тілом і, як я відчував, з пополотнілим обличчям, однак напрочуд спокійний, я процідив крізь зуби, пронизуючи його поглядом, що вб’ю його за те, що він зробив, і щоб він і подумки не клав вчинити таке ще раз.

Він збентежено всміхнувся, позирнув убік, повернувся і, беззаперечно переможений, пішов геть.

12

Ти помстився?

За кілька днів по тому наш потяг зупинили опівдні й наказали залишатися на рейках, очікуючи на дозвіл продовжити рух. Це мало трапитися незабаром.

Свідомі того, люди не намагалися готувати, і більшість не залишали своїх вагонів або, якщо все ж виходили, трималися неподалік від потяга.

Це, певно, було біля якогось великого міста, бо три-чотири пари рейок бігли поруч і потяги постійно мчали ними вперед і назад, рухаючись на великій швидкості.

Я залишався у вагоні й лежав на спині в своїй постелі, як пригадую, задивлений у стелю, зайнятий своєю черговою уявною пригодою.

Мої думки раптом перервали галас і метушня, що лунали ззовні. Зацікавлений, я швидко зірвався і вискочив з вагона.

З цього боку потяга не було майже нікого, але здавалося, що з того боку відбувається щось справді серйозне.

Я швидко проліз туди під зчепленням між нашим і сусіднім вагоном та проштовхався крізь юрбу, що зібралась неподалік.

На землі ліворуч від рейок долілиць лежав чоловік. Його руки й ноги мирно витяглися вздовж тіла, наче він відпочивав, але йому бракувало більшої частини черепа. Від останнього майже нічого не лишилося, лише багато крові, перемішаної з чимось сірим, схожим на густу вівсяну кашу. Волосся на тому, що залишилося від його голови, теж просякло кров’ю і сірою речовиною, і вони ж були розбризкані по спині, плечах і на землі навколо тіла.

Кілька секунд я не рухався, думаючи, що то хтось чужий, кого я ніколи не бачив, але потім помітив щось тривожне — синя картата сорочка й чорні штани на чоловікові видалися знайомими… Вони скидалися на ті, що носив вуйко Ґенко!

Мені стиснуло серце. Так! Це він! То його одяг, його темне кучеряве волосся, широкі плечі, дужі руки й ноги і велика ґуля на потилиці! Його вбито! Я сказав, що вб’ю його, і я його вбив! Те, що я лежав голічерева у вагоні, коли все сталося, нічого не змінювало. Моє бажання його вбити призвело до цієї смерті. Я винен, і мене покарають.

Із безладних уривків того, що переповідали люди, виявилося, що він прогулювався між двома рейками і його збив швидкий потяг, який саме тоді проминав. Вуйко йшов в одному напрямку з потягом і різко повернувся зі схиленою, за своєю звичкою, набік головою, і вона потрапила під бік паротяга. Здається, він не почув, що потяг наближався.

Нажаханий, я збирався забігти галасвіта й заховатися, але майже всі люди, що зібралися навколо, були чужі, ніхто не звертав на мене уваги, і мене цікавило, що буде далі, тож я залишився. Мене непокоїло, що мені зроблять опісля.

Почали з’ясовувати, хто він такий, і привели тету Еду, але, впізнавши тіло, вона відмовилася щось робити. Коли її запитали, що робити, вона сказала, що не знає. Коли підказали, що вона має залишитися з тілом і доглянути, аби його поховали як слід, вона впала в істерику, плакала й кричала, що не залишиться на поталу росіянам, а потім побігла до вагона й заховалась у кутку серед їхніх спільних речей. Відтоді вона практично звідти не виходила.

Доки люди обговорювали, що робити — повідомити відповідальних за потяг? забрати тіло із собою? поховати просто тут? — від паровика попереду почувся свист, що ми від’їжджаємо. Його тіло швидко перенесли на середину між двома рейками, витягли ковдру, під якою він спав, накрили нею тіло, підвернувши краї під низ, щоб не здув вітер. Намагалися залишити на ньому папери, що посвідчують особу, але ніхто не знав, де їх шукати, тож його залишили без документів.

У вагоні ніхто не звинувачував мене в причетності до його смерті. Люди або забули про мої слова, або не сприйняли їх серйозно, подумавши, що я просто застеріг його знову мене бити, або й не почули їх взагалі.

13

Стефин син?

Кілька днів по тому я прокинувся серед ночі. У вагоні стояла суцільна темрява, і потяг не рухався. Коли я засинав, ми їхали, але тепер зупинились і, вочевидь, знову чекали на дозвіл рухатися далі. Ймовірно, саме зупинка потяга мене й розбудила.