Теплі полярні ночі

Певний час я уявляв собі, що в мене є брат, який живе за океаном, дуже бідний, бо живе самотньо і не має нікого, хто ним опікувався б. Він був моїм однолітком і тому близнюком, хоча я ніколи не думав про нього як такого. Він просто був моїм братом, якого я сильно любив і який потребував моєї допомоги.

Неподалік від нашої хати через парк протікав струмочок, тож я почав відправляти братові водою речі на дощечках, які знаходив коло сільськогосподарських будівель у дворі, або на пласких шматках деревини чи інших водоплавних предметах, в бляшанках і металевих мисках. Струмок виносив їх до великої річки, а та — до моря, яке врешті-решт доправляло їх братові.

Спочатку я відіслав йому одну-дві свої улюблені іграшки, а потім переконав Нору послати щось своє, але після кількох спроб вона втратила цікавість і навідріз відмовилася брати в цьому участь. Але холоднішало, і я почав відсилати йому свій одяг, потім харчі, а часом те, що мав, наприклад, на сніданок, бо зазвичай їв його на самоті.

Потім зауважили, що бракує деякого посуду й наряддя, а також мого теплого одягу, та і я час від часу зникав зі сніданку, а Нора розповіла батькам про намріяного брата і про те, що я робив, так мене змусили облишити це заняття, хоча деякий час я ще вірив, що брат існує.

Шабля?

Мені подарували чудову невеличку шабельку на день народження, і вона стала ще одним джерелом моїх історій.

Я вдавав, що скачу верхи і стинаю навсібіч ворожі голови, коли біг крізь паркову просіку, зрубуючи верхівки квітів і горлаючи так, що аж кров холонула в жилах.

Я хотів спробувати це верхи на поні, але мені заборонили, адже боялися, що я впаду й травмуюся.

Норина лялька?

Я потрапив у справжню халепу з Нориною лялькою. Це була найбільша й найулюбленіша її лялька, зроблена з каучуку — твердої гуми — і порожня всередині.

Я завжди хотів дізнатися, що в неї всередині, й одного дня, практикуючи у вітальні орудування шаблею, коли нікого не було, вирішив відрубати мечем ляльчину голову й зазирнути всередину.

Лялька сиділа на Нориному ліжку, зіперта на подушку. Я поставив її так, щоб голова стирчала над подушкою, і змахнув шаблею. Шию я трохи пошкодив, але голова лишилася на місці. Лялька завалилася набік, і, нездатний зупинитися, я почав, мов навіжений, рубати її шию шаблею, доки голова не відпала.

І що ж було всередині?

Нічого особливого — лише порожнина, втім, волога на вигляд, що мене зацікавило, тож я потер пальцем усередині голови й спробував на смак, і воно видалося солоним, як піт. Також у голові я помітив невеличкий білий кубик з якогось світлого матеріалу, подібний до кістки цукру, приклеєний ззаду до черепа зсередини. Я намагався з’ясувати, що це, але не міг. Мені не хотілося нікого питати, щоб не привертати увагу до скоєного, ніби вірив, що ніхто не помітить.

Те, що голову відтято, звісно, помітили, і не було жодних сумнівів, хто це зробив, тож, коли мене спитали, я, не вагаючись, визнав провину.

Тебе покарали?

Побачивши, що сталося, Нора впала в істерію, кричала, і плакала, і зачинилася у себе в кімнаті, не виходячи звідти весь вечір, і не говорила зі мною кілька днів. Я думаю, що вона мені цього так і не пробачила.

Мама хотіла, щоб мені всипали хлосту, але тато сказав, що хлост не виправляє поганої поведінки, а сприяє їй, показуючи, що насилля прийнятне. Натомість мене змусили стояти в кутку, коли всі вечеряли, і я три дні мав іти спати голодний.

Проте мені сподобалося таке покарання, і я охоче відбував би його й довше. Я стояв струнко, як щогла, витріщившись на голу стіну перед собою, слухаючи, як за моєю спиною подзенькують об порцеляну ложки, ножі й виделки, тоді як від голоду муляє мені в шлунку, і відчував, як зростає моя готовність зустріти мить, коли одного дня життя жбурне мені в обличчя свої негаразди.

Другого вечора мама хотіла дати мені поїсти, коли я збирався лягати спати, таємно, без татового відома, та, попри спокусу погодитися, я рішуче відмовився і заснув навіть щасливішим, аніж коли стояв, дивлячись на стіну. Якби я пристав на її пропозицію, змарнував би все, чого досяг.

Третього вечора вона мене не чіпала.

7

Твоя баба?

Щоліта на кілька тижнів ми їздили до баби, яка мешкала далеко в горах. Спочатку ми недовго їхали в одному потязі, а потім пересаджувалися на інший, яким їхали кілька годин. Щоб дістатися туди, ми витрачали майже весь день.

Найбільше мені подобалася друга частина подорожі. Зазвичай ми були самі в купе, і я сідав біля прочиненого вікна, обличчям по ходу потяга, і повітря, що вдиралося крізь вікно всередину, здавалося холодною подушкою, так тісно притисненою до мого лиця, що мені було важко дихати.

Повітря змішувалося з димом паротяга і тхнуло вареними яйцями, такими ж, які ми їли з канапками, заздалегідь наготовленими й принесеними мамою у великому кошику, — і це мені подобалося.