Тореадори з Васюкiвки

— Ну чого вже надувся, як миша на купу? Думаєш, баба тебе агiтує, хоче у монахи записати. Та боронь боже! Будь собi пiонером, грай на барабанi, сурми в сурму. Коли ж його на барабанi пограти, як не в твої роки… Але… не так воно в життi просто, як здається, як по радiо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди i не знають. От бач, ти привида живого сфотографував… I хто його зна, може, хтось колись доведе, що є вища сила, яку ми, старi люди, богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нiчого, опйплюжувати те, у що люди вiками вiрили. Поки що вся iсторiя точно по бiблiї йде. От ти не читав же, синку, бiблiї? Не читав?

Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще «Миколу Джерю» не читав, якого за програмою треба, не те що бiблiю.

— От бачиш, а кричиш — «Передайте привiт Варварi-великомученицi!» Ти б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона великомучениця, за що муки прийняла i скiльки людям помогла. Господи, сохрани i помилуй! — Баба перехрестилася.

У мене голова йшла обертом. Я вiдчув, як твердий матерiалiстичний грунт, на якому я стояв усе своє свидоме пiонерське життя, захитався пiдi мною. Не те, що я одразу повiрив у бога. Нi! Але якась непевнiсть слизьким черв'яком заповзла в мою душу, неспокiй i розгубленiсть опанували мною.

Я вiдчув, що якщо зараз не переб'ю бабу Мокрину, дозволю їй говорити далi, не спитаю її щось, то може статися страшне — свiт перевернеться для мене, i я стану iншим, не таким, як досi, не таким, як усi хлопцi. I страх мене охопив великий.

— Бабо, — сказав я, ще не знаючи, що спитати, i боячись, що вона знову заговорить. — Бабо… А скажiть-но менi, бабо, будь ласка…

— Що? Що, голубе? — беззубий бабин рот розтягнувся од вуха до вуха в улесливiй усмiшцi.

— А скажiть… а привиди тiльки на кладовищах бувають? Ге?

Та вона не встигла вiдповiсти. Здаля, з кiнця вулицi, почувся крик моєї сестрички Яришки:

— Яво-о! Iди, тебе дiд кличе-є!

Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть.

— Ну, бiжи, бiжи, — хитнула баба головою. — I приходь до мене Я тобi все розкажу, що тебе цiкавить. I яблучками тебе почастую. Знаєш, якi в мене яблучка. А фотографiю ту принеси. Я її показать хочу…

— Ага! — кинув я вже на ходу i чимдуж побiг. Я так од привида не тiкав, як од баби Мокрини. Дiд Варава зустрiв мене непривiтно:

— Де бiгаєш, не снiдавши, вiтрогоне? Чорти теба носять! Все прохололо.

I, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене своє каламутне, але всевидяще око:

— Ти що там знову таке встроїв? Га? Кажуть, сатану якусь одкрив? Нечисту силу якусь фотографував… Ой, гляди, дограєшся… Заберуть тебе у приют, у лагер для неповнолiтнiх… Голови людям брехнею якоюсь морочиш…

— Та, дiду!.. Та слово честi!.. — I я, захлинаючись розказав дiдовi все, як було.

Дiд вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографiю, потiм похитав головою:

— Нащот фiзики, нащот Ломоносова не скажу, не знаю. А нащот привидiв — юринда… Не вiрю. Бо сам колись у дитинствi… з хлопцями…

— Ну-у?! I ви?! I що?!

— Та що ж… Нiчого. I не один раз — тричi ходили.

— Але ж фото!

— Ну що, мабуть щось там у пльонцi засвiтилося… Чи, може, хтось iз хлопцiв пожартував, хiба я знаю…

— Нi! — переконано сказав я, бо точно знав, що не засвiтилося, бо тодi б i в очах у мене — засвiтилося. I з хлопцiв нiхто не жартував — гарантiя.

— Ну, не знаю вже, що там таке, — розсердився дiд. — Але не привид! Вiсiмдесят год живу на свiтi i жодного при-вида не зустрiв, а воно тiльки з горшка зiскочило i вже, бач… Якби по твоїх законах фiзики всi пiсля смертi перетворювались на привиди, то стiльки б їх уже за весь час наплодилося — нiде було б курцi клюнути.

— Та, думаєте, воно менi треба! — вигукнув я. — I сам не хочу, але ж.

Роздiл IX

Отець Гога

I справдi, менi вже зараз хотiлося, щоб уся ця iсторiя з привидом виявилась «юриндою». Мене це вже гнiтило. Особливо ота баба Мокрина з її розмовами.

Баба Мокрина була в нашому селi церковним начальством (у бюро їхньому, чи що). Всi богомiльнi баби й жiнки гуртувалися навколо неї. Церкви в нашому селi не було. Церква була у Дiдiвщинi, за чотири кiлометри вiд нас. Правив там отець Георгiй. I баба Мокрина була його заступником по нашому селу — збирала на храм грошi, скликала бабiв на збори тощо.

Отця Георгiя з легкої руки дiда Салимона всi атеїсти звали Гога. Це колись у нашому селi вiдпочивав художник Георгiй Васильович, якого дружина називала Гога. I вiдтодi дiд Салимон охрестив так отця Георгiя. I воно до нього пристало — не одiрвеш…

Дiд Салимон, як вип'є, любить вести з батюшкою антирелiгiйнi розмови. Вiн тодi каже: «Поїду з Гогою побалакаю… Хай менi Гога розкаже про бога». Бере пляшку, сiдає на велосипед i, виписуючи кренделi, їде в Дiдiвщину.

Отець Гога випивки не цурався i антирелiгiйних розмов не уникав. Випити вiн мiг, як добрий молотник, i не п'янiв. Пiсля тих диспутiв дiд Салимон казав:

— Спецiалiст! Ну й спецiалiст отець Гога! Хитрий, як змiй! Вiн же сам у бога не вiрить. А говорить — як спiває. Просто должность йому, видно, подобається. Спе-цi-а-лiст!