Тореадори з Васюкiвки

А з четвертого боку щасливо усмiхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютної портретної подiбностi з нареченим, звiсно, не було, але що ви хочете — без натури, по пам'ятi сам Анатолiй Дмитрович не намалював би краще.

Ви вже, мабуть, здогадалися, що то був змайстрований нами величезний коробчастий повiтряний змiй. (Павлуша ж змалечку мрiє стати льотчиком, ми тих змiїв з ним попоробили — ого-го.) I потiм Павлуша його розмалював фарбами. Всю душу льотчика i художника вклав вiн у того змiя.

А я придумав «електрифiкацiю» (спершу ми думали просто вдень запустити, але хiба ж той був би ефект!). Запускали на тоненькому двожильному дротi (спецiально до району в електромагазин по нього їздили). Акумулятори i лампочки вiд тракторних фар випросили в мого тата-механiзатора.

Я навiть не думав, що так буде здорово!

Як тiльки змiй засвiтився, ми почули, як у гучномовцях пролунав дзвiнкий Гребенюччин голос.

— Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо! Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо!

На якусь мить весiльний гамiр ущух, запанувала тиша.

А потiм враз вибухнули оплески, крики, смiх. «Молодцi! Молодцi!» — чулося крiзь цей галас.

Я глянув на Павлушу, усмiхнувсь i пiдморгнув. I вiн пiдморгнув i усмiхнувсь у вiдповiдь. Ми були щасливi. Наш сюрприз удався. Вiн свiтився високо в небi, i його бачило водночас геть усе наше село, i пiвгрузинського, i цiлий полк солдатiв, i гостi з району на чолi з секретарем райкому партiї…

Такого трiумфу у нас ще не було за все наше життя. Здорово ми придумали! Таки молодцi!

Минала хвилина, друга… Оплески ущухли, весiльний галас набрав iншого забарвлення, хтось уже зривався на спiв. В одному мiсцi затягували «Посiяла огiрочки», в другому — «Русское поле». Весiлля розгулювалося. У небо вже, мабуть, нiхто й не дивився.

Нам треба було кiнчати. Тим паче, що вiтер односив нашого змiя в поле, у бiк лiсу, i його вже з саду не видно було.

Але кiнчати було дуже важко. Такого величезного змiя ми ще не запускали нiколи. Та й вiтер був дужий. Просто виривав дротину з рук. Я ледве втримував. Павлуша помагав менi лише однiєю рукою, бо у другiй тримав кошик з акумулятором.

Нас тягло по полю, наче собачат на мотузцi.

I раптом…

Вiтер шарпонув змiя так, що ми трохи не попадали. Щось там у змiї блиснуло, i лампочки згасли. А за мить десь iзбоку засвiтилася на змiєвi червона цяточка i почала бiльшати.

— Вимкни! — крикнув я Павлушi.

Павлуша смикнув на себе кошик з акумулятором, обриваючи контакти, але було вже пiзно. Змiй уже горiв, падаючи на землю. Вiн був iз сухих дерев'яних планок, обклеєних цупким папером, i спалахнув, як.сiрник. Долiтаючи до землi, вiн уже палав, мов величезний смолоскип.

Вiн з трiском упав на землю, розсипаючи iскри. I враз земля спалахнула i загорiлася навколо нього. I тут серце моє сповнилося жахом. Це ж на узлiссi! Там же лежить скошене сiно, яке ще не згребли!

— Павлушо! — скрикнув я i кинувся туди.

Павлуша пустив на землю кошика i рвонувся за мною.

Та хоч як швидко мчали ми, вогонь був ще швидший. Поки ми добiгли, вiн розпросторився уже метрiв на двадцятп по фронту в один i в другий бiк вiд палаючого змiя i бiг далi, злизуючи вогненними язиками сухе сiно, що покосами лежало на землi. I вже iз трiском займалися кущi на узлiссi, Загориться лiс — буце лихо!

Я знав, що таке вогонь.

Позаторiк загорiлася хата Чучеренкiв. Спалахнула, як свiчка. I поки люди добiгли з поля, згорiла дотла. Самi головешки лишилися.

Не можна гаяти нi секунди. Я на бiгу зiрвав iз себе новий святковий пiджак i кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами i збиваючи полум'я пiджаком.

Павлуша був без пiджака, у самiй сорочцi. Вiн кинувся до кущiв, рвонув кiлька гiлок з листям i ними став збивати вогонь.

Холошi штанiв почали тлiти, страшенно пекло в ноги, ми задихалися вiд диму й жару, але продовжували боротися з вогнем.

А з саду лунав веселий весiльний галас, регiт, пiснi. Нiхто не бачив, не знав i не пiдозрював, що тут коїться… I як не гукай — нiхто не почує.

— Сiно, сiно вiдгребти треба! Щоб далi не займалося! — почув я раптом голос… Гребенючки.

Я обернувся. Жмутом гiлок вона квапливо одгрiбала сiно, яке ще не загорiлося. Правильно! Спершу треба перепинити шлях вогню, щоб не ширився далi, а тодi вже гасити. Я кинувся допомагати їй. Павлуша теж.

Як потiм з'ясувалося, оголосивши по радiо, вона зразу побiгла шукати нас. I бачила, як тягло нас по полю, як спалахнув змiй. I побiгла нам на допомогу.

Ми швиденько одгребли сiно i кинулися знову в бiй з вогнем.

Утрьох справа пiшла краще. Вогонь почав потроху вiдступати. Вже бiльше було диму, який несамовито їв очi, так що сльози струменiли по щоках безперестанку. Але ми, незважаючи нi на що, з усiх сил боролися з вогнем. I нарештi вiн скоривсь i згас. Ми ще довго ходили по згарищу, затоптуючи жаринки, щоб не розгорiлося знову.

I от усе скiнчено.

Знеможенi, ми посiдали на землю i сидiли мовчки, тiльки перезиралися, важко дихаючи.