Тореадори з Васюкiвки

Я ще раз лiхнув, полiз у другу кишеню i дiстав коробочку з-пiд сiрникiв. Там лежали гачки для удочок, якi подарував менi батько. Прекраснi гачки! Цiле багатство длл рибалки. I маленькi — на верховодок, плiток та карасiв, i бiльшенькi — на йоршiв, окунiв та лящiв; i великi — на щупакiв, линiв, коропiв. I зовсiм великi — трiйчастi — на сомiв та iншого риб'ячого звiра.

— Лови, — кажу, — на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений. Тiльки знаєш, як я до тебе колись приїду, то й менi даси половити. Дуже я звик до цих гачкiв.

Чого я так сказав — не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода менi було тих гачкiв. Навiть бiльше, нiж ножика. Кукурузо вiдчув це:

— Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.

Але не мiг вiдiрвати захоплених очей вiд коробочки. Хiба стане в людини сили вiдмовитися од такого подарунка? Нi, не шкода менi гачкiв! Кукурузо ж лишається на безлюдному островi сам один, як отой зуб у ротi дiда Салимона I нiхто його бiльше не побачить. Навiть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всiх людей на свiтi є адреси, а в нього немає. Ця несподiвана думка схвилювала мене.

— Слухай, — кажу, — так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.

— Ну то що?

— Як — «ну то що»? Адреси немає, розумiєш! Виходить, нiби ти взагалi не живеш на свiтi.

— А що ж я можу зробити? — розгубився Кукурузо.

— Треба негайно якось назвати острiв. Буде назва, тодi й адреса буде.

— Давай. Я хiба що — проти? А як?

— Хiба я знаю? Острови по-рiзному називаються. Острiв iменi Врангеля, острiв Мадагаскар, острiв Таймир. Нi, то, здається, пiвострiв. Ну, як-небудь так.

— Ну, хай буде острiв Мадагаскар. Гарна назва. Менi подобається.

— Так уже ж е Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.

Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умi назви. Потiм сказав:

— А знаєш що — хай буде iменi Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, i хай буде iменi отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема — ручаюсь.

Я не став сперечатися. Так на картi свiту (хоч про це ще нiхто не знав) з'явилася нова географiчна назва — острiв Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутнь'ому школярi навiть вчитимуть про це на уроцi. «Острiв Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провiв у самотностi майже тридцять рокiв учень п'ятого класу Робiнзон Кукурузо». I якийсь телепень одержить двiйку за те, що не знатиме цього.

— Не дрейф, Робiнзоне, все буде гаразд, — бадьоро сказав я. — На такому островi не те що двадцять вiсiм — сто рокiв прожити можна Аби риба клювала.

— Я теж так думаю.

— Ну, прощай!

— Прощай.

Я кинув у човен Собакевича,сiв сам.

Кукурузо раптом зiтхнув i тихо сказав:

— Ти пробач менi, Павлушо, що я позаторiк тебе при всiх у калюжу пхнув. Пробач.

Я теж зiтхнув i сказав:

— I ти пробач, що я тодi, пам'ятаєш, твого картуза на вербу закинув. I взагалi пробач, коли що не так.

— Прощай! — сказав Кукурузо.

— Прощай! — сказав я i одiпхнувся нарештi од берега.

Останнiй зв'язок Робiнзона Кукурузо з людьми обiрвався Вiн лишився один на безлюдному островi.

Тепер навiть якби вiн i схотiв повернутися додому, вiн би не змп цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнiв неможливо — потонеш, як слiпе кошеня.

Я пропонував, щоб вiн залишив собi нашого «пiдводного» (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острiв), але вiн категорично вiдмовився.

— Це несерйозно, — сказав вiн. — Це було б нiби якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у Робiнзона був транспорт — чорта лисого вiн сидiв би так довго один на островi! Не, треба по-справжньому. Нiяких човнiв, нiякої можливостi повернутися.

Героїчна був людина Робiнзон Кукурузо.

Роздiл XV

Перший день на островi iменi Переекзаменовки. Роздiл, розказаний Робiнзоном Кукурузо своєму другу i однокласнику Павлушi

Так-от як одштовхнувся ти ото вiд берега i поїхав, i як зник уже за очеретом, тiльки жмурки на водi вiд човна лишилися то така тиша раптом настала — нiколи я такої тишi не чув (навiть тодi, коли вуха менi пiсля першого з берданки пострiлу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янiв. Тиша-тиша… I тiльки небо, здається, дзвенить, — нiби величезною голубою мискою мене накрито. I я пiд тiєю мискою один, мов мишеня пiд ситом, i дiваться нiкуди.

Стою я i, що робити, не знаю. I поспiшати менi не треба, i робити нiчого. Хоч стiй, хоч через голову перекидайся — все одно. Нiхто не бачить, нiкому до цього нема дiла.