Тореадори з Васюкiвки

— Хотiв греблю зруйнувати? Щоб слiди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихiйне лихо? Так? — у голосi дiда дзвенiла лють.

— Таж клята баба, — почав Книш, але дiд перебий його:

— Годi вже! Сiдай! Поїхали!

— Та, дедушка! — плаксиво запросився Книш — Та ми ж з вами'сусiди! Що вам — бiльше всiх треба? Я ж нiчого не зробив, не встиг же! Одпустiть!

— Якi ми сусiди! — одрубав дiд. — Ти зовсiм на iншiй планетi живеш! I не смiй сусiдиться до людей. Поїхали!

I Книш згорбився i, як побитий собака, слухняно пiшов до човна. А коли вже ми одпливали, дiд Варава, нi до кого не звертаючись, тихо сказав:

— А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпiталю. Було б старожилiв спитать, перед тим як у воду лiзти.

Роздiл Останнiй

Отак закiнчилися пригоди Робiнзона Кукурузо на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки.

Наступний пiсля тої ночi день був ущерть насичений знаменними подiями.

Зранку приїхав професор Дудка, керiвник київських юннатiв, а разом з професором кореспондент пiонерської газети.

Професор Дудка виявився молодою вродливою жiнкою у модному платтi з короткими рукавами i в туфлях на тонюсiньких каблучках-шпильках.

Професор Дудка подивилася на глобулус i сказала, що це «прекрасний штамб хлорели» (саме так вона висловилася), що вона обов'язково доповiсть про це в iнститутi, що це великий успiх, i гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а потiм усiм юннатам.

Фарадейович аж сяяв вiд щастя (до речi, в цей день виписали з лiкарнi його жiнку).

Юннати теж сяяли (кореспондент обiцяв написати про них у газетi). Потiм Фарадейович при всiх обняв нас з Явою, поцiлував i сказав:

— Коли б не ви — все б погибло! Спасибi, друзi мої, спасибi!

* * *

А незабаром у клубi був товариський суд. На сценi стояв накритий червоною китайкою стiл, за яким сидiли голова колгоспу Iван Iванович Шапка, члени правлiння, Явина мама-депутат, дiд Варана, дiд Салимон i Галина Сидорiвна.

А збоку на лавi пiдсудних вкупочцi сидiли набурмосенi Книш з Книшихою i трохи осторонь скуйовджений Бурмило. Ми висiупали як головнi свiдки обвинувачення. I весь зал дуже смiявся, коли Ява розповiдав, як вiн затонув…

Пiвсела виступило на цьому судi. I всi говорили, що той, хто дбає тiльки про власну шкуру i свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорiвна).

…Що вiн «унутрiшнiй диверсант» (це сказав дiд Салимон).

…I якщо вiн може продати за копiйки свою совiсть, торгуючи нею на базарi, то за хорошу цiну вiн i Батькiвщини не пожалiє (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко).

…I жаль, понiмаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понiмаєте, добренько за такi дiла, як говорить один хороший чоловiк, по западному полушарiю! (Це сказав мiй тато.)

…Але нiчого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Iван Iванович Шапка). Бучний був суд.

А пiсля суду до нас пiдiйшов Гришка Бардадим i сказав:

— Молодцi, босяки!

I ляснув своїми граблями по потилицi спершу мене, потiм Яву.

Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспiшно мрiяли.

…Але ми чомусь не вiдчували тої шаленої радостi, про яку мрiялося. Чогось нам не того хотiлося. …Щось їло нашi душi, як iржа залiзо. …Якась думка. I коли ми йшли з суду, Ява висловив її.

— Мда, — мовив вiн задумливо. — Все це добре, але… однi глобулус виводять… космiчний. Iншi майструюiь щось на транзисторах, напiвпровiдниках. А ми… — вiн зiтхнув, — тiльки пiдштаники на телевiзiйну антену вивiшувать умiємо. Це й дурень може. Та й не тiльки дурень. Навiть мавпа.

— Людиноподiбна, — додав я.

* * *

…I от-уже позаду лiто, безтурботне дозвiлля. Знову парта, знову кожнi сорок п'ять хвилин дзвоник, знову: «Хто не виконав домашнього завдання, пiднесiть руку!», «Iди до дошки!», «Вийди з класу!..» Буденне життя колишнього п'ятого, нинi шостого «Б».

Я сиджу на своєму звичному мiсцi бiля вiкна, дивлюсь, як ганяє на подвiр'ї наш Собакевич, i думаю…

Я думаю про Книшiв — кажуть, вони продають свою нову хату i їдуть кудись на Харкiвщину. Певно-таки заговорила в них совiсть пiсля суду. Соромно односельцям в очi дивитися. Може, там, на Харкiвщинi, й людьми стануть.

Он Бурмило ж i пити кинув, i браконьєрський реманент свiй поламав i повикидав.

I ще я думаю (не вперше уже): «Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острiв, що поряд з Високим? Випадково? Збiг обставин? Чи, може, спецiально?»

Я вже питав його.

Мовчить.

Тiльки усмiхається…

Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорiвни:

— Рень, до дошки!

I я вiдчуваю, як мiй правий лiкоть пiдскакує вгору — це пiдводиться, пiднiмаючи кришку парти, мiй сусiда. Мiй сусiда i друг Ява (колишнiй Кукурузо). Аякже, вiн таки склав переекзаменовку (а що ж ви думаєте!) i теж перейшов до шостого класу.

О, то були дуже напруженi днi — пiсля суду.

Спершу я тiльки ходив попiд вiкнами у Ренiв i на всiх цикав. На Собакевича: «Цить!» — не гавкай.

На корову Контрибуцiю: «Цить!» — не мукай.

На зозулястого пiвня: «Цить!» — не кукурiкай.

Пильнував, щоб нiхто не перешкодив готуватися моєму друговi.