Трагедія в трьох діях

Він розповідав леді Мері про Дівчину, про те, якою вродливою та була, і про те, як вони разом ходили дивитися на дзвоники в «К’ю». Того дня він збирався освідчитися їй. Йому здавалося (так він це сприймав), що їхні почуття взаємні. Але тоді, коли вони стояли й дивилися на дзвоники, Дівчина зізналася йому… Він дізнався, що вона закохана в іншого. Він замовчав усі свої почуття і взяв на себе роль вірного Друга.

Можливо, це й не назвеш справжньою історією кохання, але вона звучала чудово в цій вітальні з її блідо-вицвілим чинцем і крихкою, як яєчна шкаралупа, порцеляною.

Потім леді Мері розповідала про власне життя, про заміжжя, яке було не надто щасливим.

– Я була такою дурною – юні дівчата дурні, містере Саттертвейте. Вони такі самовпевнені, настільки переконані, що знають, як краще. Зараз багато пишуть і говорять про «жіночу інтуїцію». А я не вірю, містере Саттертвейте, що вона існує. Здається, нічого не застерігає дівчат про таких чоловіків. Тобто внутрішній голос нічого їм не підказує. Батьки, звісно, попереджають їх, але від цього мало користі. Страшно сказати, але мені здається, від того, що дівчині кажуть, ніби вона закохалася в поганого чоловіка, її вабить до нього ще сильніше. Їй одразу здається, наче її любов може такого чоловіка змінити.

Містер Саттертвейт повільно кивнув.

– Молоді дівчата так мало знають. А коли дізнаються більше, вже пізно. – Вона зітхнула. – Але я сама в усьому винна. Мої батьки не хотіли, щоб я виходила за Рональда. Він походив із хорошої родини, але мав погану репутацію. Мій батько прямо сказав мені, що він не той чоловік, але я не вірила. Я вірила, що заради мене він почне життя з нового аркуша…

Жінка трохи помовчала, розмірковуючи над минулим.

– Рональд був дуже незвичайним чоловіком. Мій батько мав рацію щодо нього. Я невдовзі сама все побачила. Як раніше казали, він розбив мені серце. Так, розбив. Я вічно боялася – що ж станеться тепер?

Містер Саттертвейт, який завжди цікавився долями інших людей, видав обережний співчутливий вигук.

– Дуже погано так казати, містере Саттертвейте, але коли він захворів на пневмонію і помер, це стало для мене полегшенням… Не подумайте, що я не дбала про нього, я любила його до кінця, але в мене більше не було ілюзій щодо нього. І до того ж була Еґґ.

Голос її пом’якшав.

– Вона була такою милою крихіткою. Маленька невгамовка – постійно намагалася встати й падала, точно як яйце, – звідти й пішло її дивне прізвисько, Еґґ…

Жінка знову замовкла.

– Деякі книжки, які я читала протягом останніх кількох років, утішили мене. Книжки з психології. В них показано, що часом люди нічого не можуть із собою вдіяти. Що в них щось неначе зламано. Часом це трапляється в родинах із найкращим вихованням. У дитинстві Рональд вкрав гроші в школі. Гроші, які йому не були потрібні. Тепер я розумію, що він просто не міг змусити себе змінитися. Він народився з цією несправністю…

Леді Мері обережно витерла очі маленьким носовичком.

– Але мені вкладали в голову інші переконання, – ніби вибачаючись, сказала вона. – Мене вчили, що кожен вміє відрізняти погане від хорошого. Але зараз мені чомусь здається, що ні.

– Людська психіка – величезна загадка, – м’яко заговорив містер Саттертвейт. – І ми лише намагаємося її розгадати. Навіть якщо людина не страждає на гостру манію, декому бракує того, що я називаю «гальмівною силою». Якщо я чи ви кажемо: «Я його ненавиджу й бажаю йому смерті», то думки про чиюсь смерть полишають нашу свідомість разом із вимовленими словами. Гальма спрацьовують автоматично. Але в деяких людях ця ідея починає визрівати в одержимість. Вони не бачать більше нічого, окрім втілення її в життя.

– Боюся, – мовила леді Мері, – це надто складно для мене.

– Перепрошую. Я висловився трохи зарозуміло.

– Ви маєте на увазі, що сучасна молодь надто розкута? Часом мене це хвилює.

– Ні, ні. Я геть не про це. Менше скутості – це загалом непогано. Думаю, ви маєте на думці міс… ем… Еґґ?

– Краще називайте її просто Еґґ, – з усмішкою сказала леді Мері.

– Дякую, справді досить дивно додавати «міс» до прізвиська.

– Еґґ дуже імпульсивна, і якщо вже поклала собі щось зробити, то ніколи не відступиться. Як я вже казала, мені дуже не подобається, що вона вплуталася в це, але вона і слухати не хоче.

Містер Саттертвейт усміхнувся обуренню леді Мері. Йому подумалося: «Цікаво, чи розуміє вона бодай на мить, що цікавість Еґґ до цієї справи – лише різновид старої як світ гри – жінка тікає, чоловік наздоганяє. Ні, її ця думка налякала б до смерті».

– Еґґ каже, що містера Беббінґтона теж отруїли. Як ви гадаєте, це правда, містере Саттертвейте? Чи це просто один із квапливих висновків Еґґ?

– Після ексгумації ми знатимемо напевне.

– То ексгумацію таки проведуть? – Леді Мері пересмикнулася. – Який жах для місіс Беббінґтон. Не уявляю нічого гіршого для будь-якої жінки.

– Я так розумію, ви добре знали Беббінґтонів, леді Мері?

– Так, дуже добре. Вони наші близькі друзі, тобто були друзями.

– А ви не знаєте нікого, хто б міг мати зуб на вікарія?

– Та ні.

– І він сам ніколи нічого не говорив?

– Ні.