Циклон

І їх встало кільканадцять. В лахмітті, у бруді. Стоять, Ждуть, світять страдницькими очима до Матері. Тільки ж сина її між ними нема! Довго дивилась на них, вдивлялася, все ніби впізнавала, а коли хабарник-вартовець крикнув — швидше вибирати, вона вибрала найнужденнішого, хворого узбека, що ледве на ногах тримавсь:

— Оце мій син.

Забрала і повела.

Але всіх не виведеш. Живою могилою для тисяч нещасних стала та брудна, замікроблена яма, де полонені цілу осінь валялись під холодними батогами дощів. Чимало й хмаринсь-ких було у тій ямі, куди вони потрапили, не встигши навіть гвинтівок одержати. Хмаринське жіноцтво всякими правдами й неправдами вирятовувало своїх. Одначе вирятувані, в тім числі й батько Катрин, повернулись додому надірваними. Дядьки, що враз стали дідами, бухикаючи на все село, кров'ю відхаркували той Хорол, ту гнилу безправну осінь. Розриваючи груди, кашлем будили село, а коли бухикання в якомусь дворі змовкало, так і знали: ще однією вдовою більше стало в селі. В тихій зажурі гасли очі їхні. Один по одному майже всі перемерли за зиму від набутих хвороб, від простуд та побоїв, а то й просто гинули ніби безпричинно, може, отруєні самою трутизною неволі, самим повітрям безправства й наруги.

Глава Х

— Женуть! Женуть!

Жіноцтво токове разом кинуло роботу. Бригадир Віхола змушений був зупинити молотарку. Всі поглядами — на шлях.

З-за горба, в ореолі куряви, з'являлися люди. Ті, від яких ще недавно стугоніло небо на сході. Ті, що від них десь аж із-за Харкова втікали сюди перепуджені німецькі коменданти з своїми коханками.

Закіптюжені тіні людей, обшарпаних, перевтомлених, в супроводі конвою ступили на тік. Загледівши шаплик з водою, полонені натовпом кинулись до нього. Токові цій водії й по пили, вона була приготована на випадок пожежі і вже кілька днів стояла так, нагріта сонцем, несвіжа, припилюжепа, у масних плямах, — куди ж таку пити? А ці накинулись юрмищем, ошаленілі, давляться над шапликом, п'ють по відіп'ються, наче вік їх мучила спрага, наче ціле літо росинки на губах не було.

— Нема таки напою над воду…

Дивлячись па спраглий, нещасний цей натовп, плакали жінки. Туга за мужем, за батьком, за братом була в їхніх сльозах. Колосовського ранили ці їхні жалі й співчуття, здавалось Богданові, що котрась із жінок ось-ось у відчаї скрикне: «Ви ж наші! Це ж ви стугоніли небом! Хіба ж мп такими вас ждали?»

Босий стояв перед жіноцтвом, тонконогий, як Дон-Кіхот, в безглуздім своїм галіфе, боз чобіт, в гімпастьорці перетлілій, мокрій від поту. Ноги ледве тримали Колосовського, в спині після далекої ходьби палило вогнем — контузія що давалася взнаки. Десь би присісти. Він час від часу поводйл то плечем, то хребтом, і це, мабуть, впало в око бригадирові, токовому пладиці Віхолі. В кожному разі, чимось привернув ного увагу цей жердинястий, зарослий чорною щетиною полонений з засурмленим, угрюмкуватим поглядом.

— Ось цей козак, видно, з наших, — сказав бригадир і, скрадливо ступаючи серед притихлого натовпу, зупинився перед Колосовським з рожном у руці. — Батько ж твій, хлопче, мабуть, козацького роду?

— Не інакше, — Колосовський важко спромігся на слово.

— От бач, який я вгадько… Ану ж, козачий сину, докажи їм. Докажи їм, що не забув хліборобської науки, вмієш носити рожни! Глянь, рожен як золото. — Він аж колихнув ним перед Колосовським. — Наш, український!

Рожен був високий, як спис. Ідеально відполірований соломою, блищав жовтавим полиском, мов точений весь із старої слонової кості. Бригадир Віхола, випроставшись, неначе який-небудь індійський магараджа, тримав цей в'язовий прадідівський спис, що послужив, певне, не одному поколінню соломоносців.

— Так на ж, бери, докажи їм!

Колосовський не поворухнувсь. А котрийсь із гурту полонених зауважив скромно:

— У нас перед війною солому сітками тягали.

Це зауваження ніби жигалом прижигалило Віхолу, аж побуряковів:

— Отож навчили вас мудреці — сітками по всьому полю розтрушувати! Дітлахів наставлять, вони й роблять дорогу на весь степ!.. І.скирти стоять тоді все невивершені, наскрізь від дощів затікають… Хазяїни! А ми хай не з такими темпами, без сталевих сіток, зате чепурненько, — і кивнув на дівчину, що стояла поблизу з граблями: — Вона тобі начинить так, що соломинка з рожна не впаде!