Циклон

— На наших можна покластись. Саме слово полонений — це як пароль, тут зради не бійся. Хто здатен був зради тії, той сюди не потрапив.

Байдашний зиркнув на Колосовського, подумав.

— Переконливо. Але осторога в нашім становищі ніколи не зайва. Бо тут все часом вирішує… випадковий випадок.

Він так і сказав «випадковий випадок», і Колосовський мимовіль погамував усмішку: стиліст… Лейтенант, одначе, помітив і це.

— Так, випадковий випадок, — повторив він твердо. — Через це найбільше й буває провалів. Обережним, хитрим, підступним — таким будь, така тут тактика. Без чистоплюйства: не з благородними маєш справу, з падлюками. На все йди, аби лиш перехитрити… Бо це окупація, пойняв?

І вже з внутрішнім непідробним переконанням, з почуттям права, впевнено й чітко пояснює, інструктує, як треба підбирати людей, як буде здійснюватись зв'язок їхнього ядра з ним, із Байдашним… Через сестру йтиме зв'язок.

— Надійна. Тричі надійна, — з гордістю сказав він про сестру.

І Шамілові аж заясніло смагле чорноброве обличчя. Стали радитись, як і звідки добуватимуть зброю. Нелегко буде це.

— Та на перший випадок маємо. — Байдашний добув із кишені, ніби па заздрість товаришам, облізлий лиспявий пістолет «ТТ». Потримав на долоні, клацнув обоймою, після цього пістолет знову ковзнув до кишені, - легко, як ткацький човник.

— Щоб не ставити ваш барак під удар, операції здійснюватимем більше на стороні. Ворог, хоч де він знищений, — однаково ворог: зумів — і одним гадом менше. І ще — про трибунал. Необхідно створити вам свій, полононський трибупал… Беззаконня не буде, але ж не буде й пощади. Самі, кого слід, прирікатимем на смерть. Самі виконуватимем вироки. Винищувати й винищувати — це буде наша тактика і наші з ними рахунки.

«Людина-винищувач» — так в думці назвав його Колосовський. І мимоволі відчув повагу. Довір'я й повага — це, зрештою, важливіше зараз від симпатій. «Людина-винищувач» — ось чим він притягує тебе, і за це його визнаєш, і хоч у мирнім житті, може, й не став би з таким зближуватись, іти на дружбу, але зараз він сподвижник тобі, товариш у всьому, що б там не сталось. Видно, злий, як шершень, владний до неприємності і, напевне, жорстокий, безжальний, але ж Батьківщині зараз потрібні такі, і тобі теж цим він потрібен, а подобається чи ні, то вже другорядне.

— У місті був, бачив їхні діла…»Принесли «культуру», нічого не скажеш… Майстри живцем людей у землю закопувати, багнетами очі виколювати живим… Та не залякають. — Байдашний підвівся, зібрався йти.

— Коли зустрінемось? — запитав Шаміль.

— Не спіши: коли треба буде, тоді й зустрінемось. Мушу відлучитись на деякий час. Тільки повернуся — дам вам знати.

Вже коли прощались, Байдашний спромігся на скупу іронічну усмішку:

— Мріяли про Чорні ліси? Ми їм тут, в оцих лозняках, зробимо Чорні ліси… — І повторив з ненавистю і погрозою: — Будуть їм, будуть Чорні ліси!

І подався. Хлопці мовчки дивились, як віддаляється, змелькує між лозняками його фуфайка, його доладна, бистра у ходьбі постать. Потім зостались перед очима самі лозняки, рідкі, обгризені худобою, вилинялі по-осінньому. Павутиння сріблилось, тонко позависавши на них. Оце ваші Чорні ліси…

— Ось такий у неї братан, — блиснув усмішкою до Богдана Шаміль. — Кремінь хлопець!

— Випадкова випадковість звела, — усміхнувсь і Колосовський.

Глава XIII

Ні від чого не відступивсь Решетняк, нічого не зрікся. Не нарікав, як декотрі. Не мав зла навіть до тієї габардинової з грізними петлицями сорочки, розіпнутої на тернах. Ні до наказів, які мусили б надійти, але так і не надійшли, загнавши всіх вас у безвихідь. Міг би ж бути наказ вчасний, рятівний, але його так і не діждались, був інший, різкий, — може, навіть безглуздий своєю згубною категоричністю. Але мусив виконати і його, бо таке на війні буває. Бо хіба, зрештою, не безглуздя й саме оце людовбивство, що тисячі літ триває на землі? Хоча не ти винуватець, не ти перший переступив кордон… Часом думає Решетняк: хто щасливіший на світі за людину? Ким би стати хотів? Птахом? Полюють і на нього. Рибою, лином яким-небудь? Гачок і йому приготований… й Конем? Запрягатимуть, битимуть. Так і не знайшов, ким би краще було. Бо людиною ж таки… Знаєш любов. І ніжну щемливість чекання.

Прозоріє по-осінньому далеч. Солома скирт іноді проблисне нетеплим приглушеним блиском. По затінених стержнях плями сонця блукають.