Циклон

А бачили ж ми лобаті граніти Поділля! Звикли до артилерійських канонад. Не лякала нас гпека бою. А які з пас вціліли після побоїщ, Дніпро перепливали відхропуючись. Були знову бої і оточення. Коней теж беруть у полон. Тепер ми тут. Пауль-управитель особисто розсортував нас. Тикаючи стеком, ходив, розглядав, і ми зненавиділи його жокейський огидно гнутий кашкет, і його вуха ослячі, і його стек. Залишив на стайнях дужих, роботящих. Вони тепер всі на роботах — у хомутах, у шлеях… Решту вибракував, щоб не мати ганьби під час можливих інспекцій з reбіту. До яких мав підозру, що хворі на can, — наказав постріляти, наш кінський могильник тут є.

А ми, вибракувані, ті, що конюх-професор нам опікун? Нас — на острів, в лознякуватий цей лепрозорій. Бродіть до особливого розпорядження. Може, знадобитесь ще райхорі з своєю коростою. Чи, може, й нас буде перестріляно згодом, щоб добути з нас шкури?

Сліпнемо тут од блиску води, закошлатілі, протхпуті карболкою та формаліном. Цілоденне оводи жалять, облипають знікчемлених, закоростявлепих нас, мовби викинутих із подій, мовбі назавжди вилучених із життя.

Були в батарейних упряжках, знали шквальні лоти, схожі були на тих давніх, оспіваних… Від білих копей античності, від рейдів червоних тачанок до оцих лазаретних змиршавілих шкап — невже це і є наш життєвий цикл? Звідти, де ми нарівні з воїнами були, літаючи на розбойовищах, до цього убогого животіння, у ранах, у виразках, зі збитими холками, з обшмульганими шиями, серед вічної туги цього лепрозорію?

Гедзі б'ють, мухи-жалиці сідають нам на загноєні рани. Між лозняками пасемось, нікого не бачимо, не чуєм нізвідки іржання. Тільки часом хтось випадковий загледить нас зоддалека, із глинищ, із круч: що за коні? Чого блукають пустопаш? Чого так сумовито обмахуються бунчуками хвостів?»

Глава XVIII

Те, що було колись професором Ізюмським, що знало зоряні карти, наводило телескопії в глибини світобудови, тепер, згорбившись, куняло відсторонено в затінку під куренем в накинутім па плечі острьопаному, поруділому сіряці… В закудланій бороді, між обротьок та попон, з ногами порепаними…

Ні, однак, не куняло. Шамраючи губами, професор зосереджено щось креслив хмизиною по піску. Острівний архімед у канцур'ї, не одразу він і помітив Колосовського. А помітивши, змахнув хмизиною свої креслення. Якесь порване коло зосталось.

— Сонячний це годинник у вас, чи що?

— Сонце мене зараз не цікавить.

— А оті цикли сонячної активності… Сонячний вітер, таємничі бурі протуберанців — вони ж зостались?

Професор уважно видививсь на Колосовського. Не перший день знає він цих хлопців з барака. Ще працюючи на воловні, доглядаючи бугая племінного, що ледве його не заколов, астроном потоваришував з холодногірцями. З цікавістю приглядався: що за люди? Де береться у них оця живучість? Яка їх сила, яка мудрість підтримує своїм еліксиром, щоб не розпалась в неволі, не погасла душа? «Є серед них люди лицарської достойності», - часом хвалився дружині, що теж разом із ним, із професором, впряжена у санчата, прибилася з міста сюди крізь хуртечі першої окупаційної зими. Вчена жінка, доцент, генетик, десь вона зараз в городній бригаді горох та квасолю прополює, - заняття їй Віхола підібрав якраз за фахом…

— Не до сонячних бур мені зараз, юначе. Бурі земні, оці нечувані дисонанси та дисгармонії, - ось би на чім зосередитись… Людина — що б там не викоювалось, — вона, зрештою, універсум… Альфа і омега всього… Ви не згодні?

— Це ми ще обміркуємо. Маю честь відрекомендуватись: студент Колосовський у ваше прибув розпорядження.

- І вас у цю юдоль конячу? Що ж, удвох буде веселіше. Навіть тут, на самому споді життя. Давно прошу підпомогача, бо ноги ось порозпухали, часом і встати не можу… Задавнений ревматизм, а тут сирість ночами… В табунщнки треба молодшого.

Богдан окипув поглядом коней.

— Кажуть, між ними е хворі на сап?

— Брехня. Таких постріляли, хоча навряд чи й були вони сапатими. Може, просто яке своїм непородистим вигялдом фольксдойчеві не сподобилось, а він же цінитель, знавець, принаймні такіш вважає себе… Жокеєм нібито пріцював до війни на одному з кінних заводів, чистокровних готував на експорт…

- Є серед цих такі, які згодом могли б піти під сідло?

Професорові вчувся в його словах ніби натяк якийсь, розвідування. Про дещо він навіть догадувався раніш, коли оті чутки докочувались, що десь уночі невідома рука стратила ще одного зрадника, ще якого-небудь шуцмана-людохвата відправила на той світ… В такі речі, однак, він не воліє втручатись, хоча и симпатизує людям, здатним до дії.

— Потроху оклигують, — професор ніби машинально, одним змахом лозини крутнув по піску, і вималювавсь безхибний, правильної форми еліпс. — Взагалі створіння сумирні, безкривдні, з ними порозумітись, но-моему, легще, ніж з декотрими з двоногих. Звичайно, німина, тварина мовчуіца, але вона теж тямить. Кінь не до батога, більше до ласки чулий… Чи відомі вам, до речі, слова Арістотеля про психіку коней? Про внутрішні можливості оцих створінь, що їх віднині доведеться пасти та промивати карболкою?