Циклон

Відгук цей Сергій, певне, почерпнув десь у ярмарковій гущі, - в Сергія пристрасть блукати по ярмарках, по базарах. Можете несподівано зустріти його серед літа де-небудь у Кагарлику на районному торжищі, де очі вбирають глечики, горнятка, миски та полумиоти — свіжовипалені, мовби ще теплі, дзвенючі, - про такі вироби кажуть: вогонь печі дає дзвінкість, вогонь душі дав красу! Біля своїх творінь в незалежних позах посиджують над рікою часу і самі майстри — той покурює, а той просто сидить у задумі, спостерігає натовп. Гідність, самоповага майстра — ось тут вона владно й негучно живе. Нема метушливості, загукування, він сидить майже суворий біля своїх розмальованих виробів, і другий такий, і третій… Небагатослівні, ведуть торг лаконічно, достойно, без ярмаркової жвавості:

— Так буде?

— Не буде.

— А так буде?

— Так буде.

Тільки один з-поміж них — дідусь дрімучого віку, зрання вже, видно, чарку перехилив, бо, розчервонілий, надто весело рекламує свої ложки-ополоники:

— Без такого ополоника — хата порожня… Бери, молодице, то будеш хазяйкою!.. Та не перебирай — вони всі однакові… Що ними — битись?

— А може, й битись…

Каса дідова в недбальстві, забув уже, з кого взяв гроші, з кого не взяв, — підморгує до молодиць, наспівує:

Віддай мене за того, Що ложечки струже…

— Діду, ви — кіно! — сміються жінки, і нам аж тут, біля моря, той сміх їхній чути.

В Сергієвім настрої з'явилась великодушність — ознака того, що на пошті йому з віконечка усміхнулись чи, може, подали нарешті й листа або телеграму. В імпровізаціях на теми рідного міста пробиваються ліричні ноти, постають вечорові алеї, канделябри каштанів… Навіть у ставленні до футболістів з'явилось щось схоже на прощення. Десь біля афішної тумби Сергій випадково почув сьогодні їхню розмову про новий фільм, думки хлопців дивним чином збіглися з його власними.

І одразу гнів змінено на милість:

— Не такі вже вони дрімучо й відсталі. Серед них попадаються доволі інтелектуальні фізіономії…

Такої вдачі людина. Думками знов повертаємось до того хлоп'яти, що ми його бачили вранці. Оті його обходини, придивляння, жага пізнання, усміхи загадкові — всйіи чомусь мають для нас значення.

— Вийшов, як із міфа, і знову пішов, як у міф… Мимо нас, узбережжям — у міфи майбутнього. Він житиме в третім тисячолітті, уявляєте? Ось для кого нам би ставити фільм. — Сергій, як завжди, швидко запалюється. — Фільм для сина рибальського!

— Про що?

Гримаса невдоволення з'являється на Сергієвім обличчі. ІІуд сценаріїв, він нам нічого не дав, — їх відхилено безповоротно. І не тому, що всі вони такі вже безнадійні, можливо, інший хтось навіть знайде в тій руді щось варте уваги… А нам залишається знову шукати. Хочемо мати щось співзвучне життю кожного з нас, таке, що відповідало б нашим настроям, уподобанням, бо тільки тоді буде справжня творчість, пристрасна, зігріта душею… А такого ми поки що не знайшли.

Сергій, дивлячись на білосніжну побережну смугу, дає волю своїм фантазіям:

— Оте світло прибою, що знизу осявало хлопчика і що відкрило нам його загадкову, як у Монни Лізи, усмішку… Хіба само воно не є для нас чудом? Світло — це сама загадковість, принаймні для мене! Дивовижний, найблагородніший вид матерії, вияв її найдосконаліший… Границя її можливого руху. Неперевершено в швидкості… Воно —і хвиля, і частка… І, можливо, ще щось…

— Антипод космічної тьми.

— О, ви на жарти одразу… Але ж правда… Вершинний самовияв природи, її шедевр! Зігріває і пестить… Витворює чар фотосинтезу… Диво із див! Недарма ж беремо його як образ чистоти, досконалості, найвищої енергії життя. Може, й справді тут відбувається перехід реального в ідеальне? Кажемо ж: світло розуму. Світло любові. Світло надії… Я хотів би знімати фільм… про Світло! Про Світло як таке. Так би й стрічку назвати: «Світло!»

— А як це тобі уявляється-на екрані?

Сергій не чує, роздумує, заглиблений в себе:

— Світло, скажімо, як зміст, а форма… Ну, скажімо: коло. Все в природі прагне дійти форми кола, опуклості, кулі. Планети і електрон, небесне світило і яблуко чи крапля води… І навіть мозок людський з його півкулями… Саме у формі кола природа, по-моєму, найповніше здатна виявити себе, свою досконалість. — Помовчавши, він веде далі: — Чув колись від одного циркача, що коло у них на манежі має сталий діаметр і такий він у всіх цирках світу: тринадцять метрів. Ні менше, ні більше — саме такий діаметр: інакше кінь по колу не піде, первуватиметься, заплутається… Треба неодмінно тринадцять. Чому? Просто кабалістика якась!

— Одначе так можна зачманіти, друже. Світло… Коло… Навряд чи це нам підійде. А якщо вже ми вирішимо робити фільм про Світло, то хай це буде стрічка про внутрішнє світло людніш… Kолись ти, здасться, збирайся сам напісати сценарій?

— З являлася думка така. Про дитинство хотів… Але потім відмовивсь. Надто затемнене тло. Якісь болючі уривчасті кадри вражень. Ніч розправи, кінь, що виламується з палаючого сарая… Червоно-багряна тьма, хаос. Горшки, і все… А ось ви змогли б.

— Теж про дитинство?