Циклон

Для декого з режисерів актор кіно — це щось схоже на оту первісну глину, в яку ти мусиш — майже силою гіпнозу — вдихнути душу, запрограмувати в ній частку свого задуму. І не особливо, мовляв, тіш себе ілюзіями про перевтілення — шукай пайнерше типаж!.. Але ж актриса не манекен, вона співтворець, і в цьому ти ще раз переконався: Ярослава здатна мислити на екрані, здатна глибоко й самостійно жити, розвивати, доповнювати задум. В можливості Ярослави повірив з випадку, здавалось би, незначного. Одного разу хвилею дискусії Ярославу винесло на трибуну, — було для неї то, мабуть, вперте. Спинившись на трибуні, хвилювалася дуже, але більше, ніж сум'ятливі її слова, вразило Колосовського інше: рука актриси. Дивився на цю сховану за бар'єрчиком трибуни худу, трепетну руку і весь час сімстерігав із-за спини, як вона в самозабутті жмакає якісь папірці, то злегка поводить пальцями, то раптом стискається в кулачок, в'яже в повітрі якісь візерунки, і вся — з самих ніби нервів зіткана — пульсує, живе настільки виразно, що, здавалось, навіть не чуючи слів, все сказане міг би прочитати но цьому майже інтимному життю руки, но її трепетливому пульсуванню, яке з точністю фонограми передавало найтонший порух думки, настрою, пристрасті, відтворювало ніби навіть саму красу дикції актриси… Вперше тоді подумав: «Може, оця? Чи пе Пріся Байдашна перед тобою?» Уявляв її антифашисткою в умовах підпілля, і медсестрою на фронті, і юною полонянкою — і почувалося, що всюди вона зможе…

І ось грає.

Він бачив у ці дні, як хмелила Ярославу розкутість власного темпераменту, творча її фантазія віднаходила саме те, що треба було знайти, пристрастю героїні горіла душа актриси, вона зовсім природно, без натуги ставала тією, яку мала винести на екран. Є в ній те, що якраз ти шукав: розмаїта психологічна гама почуттів, внутрішня заглибленість, розуміння характеру дівчини з народу. Натура героїні прочитується в кожному її погляді, в кожному жесті… Мимоволі радуєшся, дивлячись на це обличчя, одухотворене творчістю, прекрасне юністю своєю. Улюблениця кіногрупи, що вона все хотіла сказати тобі своїм хвилюванням, своїми раптовими, ніби безпричинними змінами настрою? Щоразу то гасне, будучи в смуткові, то йде назустріч тобі розсяяна, в лицем, що промениться очима, відкрито, небесно світиться радістю і закоханістю… Такою підійшла сьогодні до газика, коли зібрався їхати до міста.

— Візьміть і мене.

— Маєте якісь справи у місті?

— Просто хочу бути з вами. Хай думають, що в нас зав'язався виробничий роман, — крізь веселу зухвалість в погляді її пробивалось і щось серйозне. — Декому ж уявляється, що між примою і Головним, та ще в експедиції, має неодмінно виникнути такий собі інтимно-виробничий контакт… В італійців та в Голлівуді кіноромани такого типу, кажуть, дуже поширені… Додають нібито взаємного натхнення…

- І ви згодились би принести себе в жертву натхненню?

— А чому б і ні? До того ж, може, я й справді закохана…

Взяв її руки в свої, глянув у вічі, - здається, аж надто суворо:

— Славцю, дівчинко, надто люблю вас, щоб дозволив собі з вами банальний виробничий роман. У вас ще все у майбутньому…

З тим і поїхав. Зболілість, здається, навіть образа враз налилася в тих ще розсяяних відданістю юних очах… Колись ти був теж такий. Тепер все частіше очі несуть надвечірню пригаслість. І в душу частіше приходять непрохані гості… Ось вранці ще були жарти і сміх, і враз, мов туман, смуток на душу накотив… Живеш тільки задумом, працею, нею одержимий. І цей фільм, він ще додасть тобі сивини… Насуваються осені сині, терпкі, як терен…

Але ж цей недоречний дощ! До школи загнав на простій весь табун кіногрупи… В дискусіях ламають списи, знову дошукуються, мабуть, чи існують «гени совісті» та «гени порядності»… Декотрі так і ходять, як були декоровані для зйомок: латані гімнастьорки, полоненське дрантя всяке, на тому сіряк…

Тут ще сухо, дощ сюди ще не дістав.

Але й він не загасив би цієї купи живого синюватого полум'я, над яким ти зараз стоїш. Вічний вогонь, що його вітер ганяє, налітаючи з темряви ночі. Вибивається наче з падрищ Землі, горить і горить розвітрена, палаюча квітка чийогось безсмертя. Вуйна Домініка, що замолоду ще втратила мужа на війні, досі не може уявити його зотлілим; «Одна в хаті, і подушка моя проплакана слізьми, але ждатиму його, доки й життя…» Вічним вогнем палають твої побратими. Палають ваші дівчата, що з Кубані пішли з матроським десантом на Керч і не повернулися більш… Горять не згоряючи огрубілі солдатські руки чиїсь, що так і не діждались обійняти дівчину кохану, обійняти ніжно, немов пелюстку…

А вранці в готельній кав'ярні задуму твою порушує чиясь рука, зненацька покладена на плече:

— Колосовський?

Бачиш розплилу прісну усмішку, обличчя квітучий овал. Голова напівоблисіла, але з старанно зачесаними волосинками набік. Наче кожна на обліку.

— Невже не впізнаєш? Верещаку пригадуєш? Холодом неприязні війнуло враз, давнім запахом карболки… Погладшав, осанка з'явилась…

— Сідай. Кави хочеш?