Циклон

Вічно юною, пезникною усмішкою всміхається зі стіни Мамай… Тільки тепер не так він на Сергія, а більше Сергій дивився на нього по-совиному вперто й серйозно. Запитував подумки темну парсуну з смаглим висвітом тонковусого усміхненого обличчя: «Хто ти? І чого так вн'явся на мене? Скільки на мене не дивись, — та ба, не вгадавш…» Кінь Мамаїв осторонь, як і годиться, припнутий до списа. Басує. Теж як живий. Ногу граційно підняв, ось-ось полетить… Кінь у леті — нічого красивішого понад це! Груди вперед, голова гордо піднята, хвиля ніг хапає, вихапує про'стір… Кінь почуває свою красу не менш, ніж людина.

— Чи доводилось вам бути, вуйку, на іподромі? — звертається Сергій до сусіда, одного із сватів.

— Не мав нагоди, синку.

— Отам вони розкриваються, на майже смертельних своїх перегонах… Зовсім не схожі на моїх лазаретних… Лазаретні — то ветерани боїв, до них маю теж сентимеит… Дамо їхню задуму, їхні стогони, хропоти нічні, ласку до людей, що сплять у тамбурах… І як вітер волі хапають на островах чутливими ніздрями… Кінь почуває свою нужденність, коли він замучений, хворий, кошлатий, але так само він почуває й свою красу, запевняю вас… Бачили б ви, як ідуть вони на іподромній орбіті навперегінки, горді, до краю знапружені, летять, радіючи своїй прудкості, дужості, силі!..

— Ви мало п'єте, пане кінооператоре, — торкає його за плече другий сусід, той самий сторож нічний, що стеріг свій розцяцькований клуб-писанку та місячне сяйво чатував. — У нас люблять, аби люди вволю гостились… Налити вам?

— Так, прошу. — Сергій підсунув свій келишок.

— Яку налити: верхню чи нижню половину? — старий, всміхаючись, вказує на келишок.

— Наливайте обидві.

— Чи добре почуваєтесь у нас?

— Так. Тут є рівновага. В настроях, у душах, в оцих ваших танцях… А це — основа життя… 'Вся природа, сама навіть небесна механіка тримається на цьому, ає… Досить, скажімо, небесному тілу відхилитися від орбіти, зміститись гравітаційним силам, і вже — катастрофа… Рівновага — може, це якраз те, що колись називалося вседержителем?…

— Вам видніше, пане операторе… Ваше здоровляї Одна з молодиць, кругловида, яблукувата, вся з вогню і енергії, вже не раз зачіпала вайлуватого кіногостя, а тепер підлетіла, охопила обома руками за плечі, туго обвіяла оператора своею жіночою розпашілістю:

— Такий файний кавалір! Ходіть-но до танцю!

— В житті ніколи не танцював.

— Йой, ви жартуєте! Знаю, танцюєте, та ще як! Ви ж усі там артисти!

В цю хвилю двері широко розчинились, з темряви вва. лився до хати ще один комйінатний: забрьоханий, у чоботях, у фуфайці. Теж водій п'ятитонки, а це повертається з гір, ой, що там коїться на дорогах… Голос його зривавсь наполохано:

— В Михайлівцях перетопило шосейкуі Туди їхав — нічого, а звідти вже буфером воду горнув!

Його засміяли:

— О, як перепудився… Тримай ліпше чарку, випий за молодих, за товариша свого!..

— Топитиме!

— Нас тут щоліта топить!.. Апостоле, грай!

І смаглий булькатий циган вдарив смичком, підморгнувши товаришам, які бадьористо відгукнулися водночас: той гримнув у бубон, той залився кларнетом: бурхнула музика вогню.

— Чардаш!

І молодиця, зметнувшись, потягла свого каваліра-оператора в коло. Сам здивований був, що вміє і він. Вихривсь уже з молодицею, як і всі, то ближчало, то віддалялось її розпашіле, щасливе обличчя, всміхався на покуті біля молодої молодий, дивно схожий тонковусістю на потемнілого Мамая, ціле юрмище живих усміхнених мамаїв танцювало по стінах, вигоцувало по хаті:

Як я тоту коломийку Зачую, зачую, риселипю висербаю, В горщику танцюю!

Циган Апостол, не знаючи втоми, піддавав чимдуж більше вогню смичком, ладен, видно, був хоч до всесвітнього потопу вихрити людей в цім бурянім, шаленім до впаду танку.

ГлаваXV

Вночі загуло з гір.

Це була не та вода, що її ждуть заздалегідь напровесні паводкові комісії, тала, прибутна вода, що росте по міліметру, й зелена травня іскриться з-під неї так ідилічно, і човни по ній пливуть тихо, мов у сні, і кожен найменший звук, торкнувшись гладіні такої води, ковзає по ній і відлунює на кілометри, і грушка дика спокійно собі цвіте серед вод у весняній великодній святковості, цвіте одна серед повснсвої тиші, серед світлої, повної тихого пеба розлийвесни…

Ні, це була інша вода, темна, пічна, гудуча вода гір, підступна, рвуча стихія, що, з клекотом несучись, змітає все:

ломле мости, перекидає автобуси, котить цистерни, зупиняє експреси, змиває житла, з гуркотом жене в своїх вировищах дрюччя, худобу, крики людські жене серед бивнів пливучого бурелому… Вода, що вирвалась з каменю берегів, вода Чорногорії, вода руйнівна.

Веспяні повені тут пе бувають такі страшні, як оці — вліті. Весняні, вони тут робочі: допомагають сплавляти ліс із гір, женуть дараби з відважними плотогонами, а ці, середлітні, породження циклонів, потопи, що бурхливо ревуть серед уже зеленого світу, — вони тільки стихія, руйнація, лихо.