Твоя зоря

— Ну, хоч би той зовсім не дипломатичний ляпас, що він його відпустив па дипломатичному банкеті якомусь типові, хай навіть і заслужено… Чи варто було з нікчемою зв'язуватись? Відомо, чого це Заболотному коштувало… Чи візьміть ви той фронтовий випадок, коли віп, підмовивши товариша, гайнув із ним на «кукурузнику» у щойно визволену Тернівщину, зробив там для шику віртуозну посадку ледве що не на даху батьківської хати, певне ж, на радощах і почаркувався із земляками: аякже, сокіл прилетів!.. А на похмілля — гауптвахта, низка неприємностей і йому, й другові його, й старшому командирові, як і належить… І це в той час, коли, за всіма даними, він на Героя йшов. Реляція була вже готова! Втратити такий шанс лише ради того, щоб на «кукурузнику» покружляти над своїми незрівнянними глинищами, показати своє молодецтво — нічого собі соколиність. Хочете, щоб це в мене викликало захват? А по-моєму, такі витівки якраз і є з ряду емоційних дурниць, і свідчать вони скоріш про невміння зважувати обставини, про хлоп'ятцтво, що стає аж надто затяжним… Хіба не про це свідчить, до речі, і його вчорашня бездумна подорож до Мадонни, що, власне, кінчилась нічим…

— Чому нічим? Чому бездумна? — суворо звернулась до Дударевича донька. — Ти, батьку, не поспішав би. Краще зважував би свої слова.

— О, я й забув: тут ще одна захисниця, — одразу пом'якшав батько. — Маленька богиня совісті — в такому ви, здається, ранзі?

- І зовсім не смішно, — відрізала Ліда. Дударевич пильно видивився на неї, потім сказав із скептичним осміхом до всіх:

— Звичайно, готовність до самопожертви, голос сумління, диктат духу — речі дзвінкі, але для нашого часу, запевняю вас, це не звучить…

— А що звучить? — так і накинулась на нього Тамара. — Жити днем? Дертися по іцаблях? Ждати і ждати вищого рангу, так ніби в ньому все щастя?

— Всі ждуть, моє золотко, нічого в цьому поганого, — креснув по ній Дударевич своєю маленькою усмішкою. — Діло житейське.

— Діждетесь рангу, а потім? — запитала Соня простодушно.

— Потім ждатиму вищого.

— Ну а далі?

— Далі — ще вищого! Ще-ще-ще! — І він аж очі приплющив, «зашторив» їх, як це називала Тамара. — Вгору і вгору! ad astrum!

— А там, — зітхнула Тамара, — комедія фініта… Повернувся Заболотний. Сів поруч із Сонею і, окинувши допитливим поглядом товариство, сказав не досить гречно:

— Ну, чого понадималися, як сичі? Пересваритися встигли? Я ж вас залишив в атмосфері миру й безжурйості…

— Тужимо за втратою людських контактів, — сказала Тамара без тіні жарту. — Та й ви повернулись не в найкращому настрої. Маєте якусь прикрість на душі? Чи це мені здається?

— Що за слідство? — зауважив дружині Дударевич.

— Не чіпляйсь, батьку, — відсікла його донька.

— Чому, Соню, — звернулась згодом Тамара до Заболотної, - у вашого чоловіка, навіть коли він сміється, очі завжди сумні?

— Засмучений від пізнання, — невесело пожартував Заболотний і глянув на Соню так, мовби мав намір з нею чимось поділитись, але при людях стримався, не хотів, видно, нікого, крім Соні, у своє втаємничувати.

У відстороні, замовивши собі теж кокосових коктейлів, сиділи троє юнаків, можливо, студенти якогось коледжу. Світловолосі, задумливі, з волоссям до пліч… Тамара затримала погляд на них.

- Іноді мені здається, що я опинилась серед нового людства, — сказала вона до своїх. — Видно, кожна епоха, навіть зовнішньо, ліпить свій тип. Скажімо, в очах, у виразі обличчя фронтовика завжди помітиш якісь майже невловні сліди пережитого… Є, по-моєму, щось спільне в людях фронтових. А ці хлопці, - зауважила вона в бік юнаків, — для мене за сімома печатями, емоції приглушені, загнані вглиб. І постійна ця задума та спокій, схожий на прикриття… Не вгадаєш, що під тим спокоєм: чи здатність на самопожертву заради всіх, чи, може, настроєність на зріючий злочин, витончений, холоднокровний, в дусі сучасного тероризму… Так, так, виникло нове людство, і ми з вами серед нього, — глянула вона на Заболотних.

— Все ви перебільшуєте, — відгукнулась на це Заболотна. — Звичайно, хотілось би бачити їх веселішими, цих юнаків.

— Для веселощів планета мало устаткована, — спробував декламувати Дударевич, але зупинивсь, засперечавшись з Лідою за якесь неточне слово. Тамара тим часом все дивилася, мовби аж суворо, на Заболотного, наче скульптор, вивчаючи його обличчя. Скільки літ знав його, а знову дозволяє собі дивитись вивчально, майже безтактно… «Чим це обличчя з першої зустрічі викликав довіру? Відкрите, мужнє спокійною, природною мужністю. Часто привітне і завжди чомусь бліде… Певне, про людей такого типу на фронті казали: «З ним би згоден і в розвідку йти!..» І хоч людина знає собі ціну, проте ні в чому ніякої пози, ні крихти хвастощів… Душа відкрита до людей самим отим поглядом, що десь у глибині прижуре-ний і водночас зігрітий, сказати б, теплом правди, — так для себе це визначила Тамара. — Погляд, в якому присутня совість».