Твоя зоря

А той Роман-степовий, він для нас теж — сама загадковість. Якби сказав хтось нам, що він над степом по хмарах босий ходить і не провалюється, ми повірили б і в таке, бо ж усій Тернівщині відомо, що Роман, іще парубком бувши, міг за одну ніч, та ще й найкоротшу, сягнути аж у Козельськ, де на монастирських буряках гнула спину його кохана дівчина. За лічені години між двома зорями, за оту коротюсіньку темну нічку-петрівочку встигнути туди й назад, — нікому ще таке не вдавалось, а Роман кілька разів на літо долав той свій марафон кохання. Жодному з його ровесників не подолати б за ніч такої відстані, а Романові це виявилось під силу. Пішки? О, ні! Як ото бджола, що летить по прямій, прокладаючи шлях до своєї квітки, так Роман, окрилений коханням, аж шумів уночі навпростець понад молодими житами, — то він у повітрі летить до своєї любові-коха-ної! Хоч і не високо від землі, може, на висоті кажана але ж летить, летить, п'ятами землі не торкається… Так одне літо, друге, доки й привів її за руку в Терпівщину, привів таку ж безмаєтну, як і сам, але веселеньку, осяяну любов'ю молодичку, і такої вроди з лиця, що і в наших краях була рідкістю, — здається, від матері ця налітана краса і Надьці в спадок перейшла… Звичайно, щоб літати в повітрі ночами через степи та хутори, — хай навіть і дуже бувши закоханим, — таке дається натурам неабияким, тут треба вродитись аж надто вдатним, двожильним або навіть статись на чарівництві, і щодо цього наша дитяча уява ніколи ие піддавала сумнівам Романову вдатність та його легендарні перельоти.

До того ж був авторитетний свідок Клим Подовий, тер-нівщанський дзвонар, який хоча й до смішвого безпорадний був у справах земних, але користався цілковитою вашою дитячою довірою, коли йшлося про діла небесні. Саме він запевняв, що Роман Винник — це всемогутець, йому літати, як іншому ходити, і володів він такою приворот-силою, що може й бджіл викликати до себе із блакитних високостей, він уміє, скажімо, й таке поробити, що на великдень у когось пасочки в печі, на гарячій черені, як дівчата, затанцюють. Вся Тернівщина знав, яке диво сталося саме в Климової Хими, коли вона поставила пасочки в піч — і хоч всього з двійко їх печеі — а вв-иж, замість пектись, давай раптом у полум'ї таипюватя. Підскоком, підскоком — весело так… «Це Романі Його штуки! — одразу догадалась Хима. — Поробиві Він, вів, крім Романа, ніхто… Для сміху поробив… Біжи, Климоньку, падай та проси, хай відробить назад!»

Побіг Клим щодуху, як було йому велено. Роман, вислухавши, повів вусом весело й заперечувати не став, тільки допевнився, чи високо ж підскакувала в полум'ї і чи ве бралися в боки…

«Добре, Климе, вертався додому, заспокой Химу — все буде гаразд».

Доки Химии посланець додому прибіг, а й правда: пасочки, гарячі ще після танцю, підрум'янені, горошком повсипані, вже на вікнах стоять. Добре підсмажились, проте не пригорит до чорного, дарма що в самому полум'ї танцювали, так у ньому вигопували, що аж яіч гуда.

Історія з Химиними пасочками, звісно, розважала Тер-нівщину, однак після неї жіноцтво поглядало на Романа шанобливо, з веселим острахом, — такого не гніви, бо за-хоче, то, чого доброго, і в тебе в печі не тільки паски, а й книші та паляниці затанцюють.

Якщо вже Хима та Клим вірили в Романові чудеса, то що казати про тернівщанську дітвору. Ми тільки й ждали, доки він ще якусь чудасію утне. Це ж диво з див — щоб людина отак уміла! Безпритульний рій, що блукав у небесах, якоюсь ласкавою замовою приманив, а далі й пішло: вулик до вулика, і тепер стоїть у Романовім садку чепурненька пасіка, на одному з вуликів ще й веселий козак Мамай намальований, хитро підморгує, наче каже: «Ось я той, хто знає, як і звідки бджоляток приманювати?…»