Вежа з чорного дерева

— Я приїхала без будь-яких намірів. Звичайно, знала про його минуле. Про його репутацію. Але гадала, що дам собі раду. Триматимусь так, наче я йому онука. Коли несила буде терпіти, поїду.— Вона опустила очі.— Проте Генрі має одну незвичайну якість. Якусь чарівну силу. Не кажучи про його картини. Він уміє якось... непомітно змусити людину відмовитись від власних упереджень. Ніби вони втрачають будь-яке значення. Як-от, наприклад, не соромитися свого тіла. І соромитися умовностей. Він якось виклав це досить вдало. Сказав, що винятки не підтверджують правил; вони є просто винятками з правил.— Дівчині видно забракло слів. Усміхнувшись, вона додала: — Це неможливо пояснити. Щоб зрозуміти, треба опинитися, на нашому місці.

Це більше скидається на догляд за хворим,— промовила Химера.

По хвилі мовчання озвався Девід:

— А ви, Ен, як сюди потрапили?

Замість Ен відповіла Миша:

— Не витримала. Ні з ким було поговорити. У Лідсі ми жили в одній квартирі. Потім листувалися. Я знала, що їй не дуже подобається на учительському факультеті. Щойно вона скінчила навчання...

— Приїхала на тиждень. Ха-ха.

Девід усміхнувся, побачивши смішну гримасу на Химериному обличчі.

— Мабуть, тут цікавіше, ніж учити інших малювати.

— Та й платять більше.

— Він може собі таке дозволити.

Миша пояснила:

— Мені доводиться повертати йому гроші. У нас немає ніякої домовленості. Він просто витрачає на нас купу грошей. Сто фунтів. Двісті. В Ренні ми не наважуємось дивитися на вітрини крамниць. Він завжди хоче щось для нас купити.

— Він чудово до нас ставиться,— промовила Химера, лягаючи на спину. Майже хлопчачі груди з темними сосками, руде волосся. Підняла коліно, почухала під ним, знову опустила ногу.

— Коли він працює, це досить дивне видовище,— сказала Миша.— Хоч картина, хоч малюнок — ніколи не втрачає терпіння. Знаєте, я часом дивитися не можу на свою роботу. Ви рвете своє на клапті? А Генрі викидає геть. Але щоразу з жалем. Робота для нього — священне діло. Навіть, коли погано виходить. Не те, що люди.— Вона замовкла й хитнула головою.— В студії від нього рідко слово почуєш. Наче німий, наче боїться, що слова все зіпсують.

— Його слова можуть що завгодно зіпсувати,— обізвалася Химера, дивлячись у небо. Потім, передражнюючи старого, промовила: «У тебе кровотеча, чи що?» Як вам це подобається? — Вона простягнула руку до неба, наче відштовхуючи саму згадку про ці слова.

— Для нього це своєрідна винагорода.

Химера ствердно прицмокнула.

— Я знаю. Бідненький. Страждає, мабуть.— Вона крутнулася на лікті до Миші.— Дивно, правда, Ді? Його ще цікавлять жінки, хоча виходить смішно, як буває у старих.— Вона глянула на Девіда.— Знаєте, коли я вперше... згадуєш хлопців-ровесників і таке інше. А цей, мабуть, взагалі був неперевершений — замолоду... Послухали б ви, які він історії про себе розповідає.— Вона знову смішно скривилася до Девіда.— Про добрі старі часи. Що він нам якось увечері розповідав, Ді?

— Не будь дурною. Він просто вигадував.

— Сподіваюся, чорт забирай.

— Це спілкування,— сказала Миша.— Не секс. Спогади. Людські взаємини. Те, що він намагався сказати нам учора ввечері.

Девід уловив різницю між дівчатами. Одна намагалася приховати інтимну сторону життя, друга — виставити. У нього раптом з'явилося таке відчуття, ніби Химера користується його присутністю, аби підкреслити все, що розділяє їх з подругою. І тут він був на боці Химери.

— Мабуть, економка та її чоловік дотримуються широких поглядів.

Миша почала роздивлятися траву.

— Нікому не кажіть, будь ласка. Знаєте, де був Жан-П'єр в кінці сорокових — на початку п'ятдесятих? — Девід заперечливо похитав головою.— В тюрмі. За вбивство.

— Боже милосердний.

— Убив свого батька. Якась сімейна сварка за землю. Французькі селяни. Матильда стала економкою в Генрі, коли він повернувся до Парижа в сорок шостому році. Він знав історію Жан-П'єра. Я, власне, дізналася про все від Матильди. У Генрі добре серце. Він їх підтримав у таку хвилину.

Химера пирснула.

— Особливо Матильду.

— Пам'ятаєте дебелу натурщицю на деяких його повоєнних полотнах? — запитала Миша.

— Господи... Ніколи й на думку не спало б.

— Навіть Матильда про це не згадує. Просто каже, що «мосьє Анрі» дав їй віру в життя. Навчив терпіти. Вона єдина, на кого він ніколи не сердиться. Якось за вечерею скипів і накинувся на Ен. Вийшов у кухню. Через п'ять хвилин заходжу туди. Спокійнісінько сидить за столом і їсть, а Матильда читає йому листа від своєї сестри. Наче священик з улюбленою парафіянкою.— На її обличчі промайнула усмішка.— Так можна й до ревнощів дійти.

— А вас і Ен він малює?

— Рука вже тремтить. Разів зо два Ен малював. Один шарж просто чудовий. Пам'ятаєте знаменитий портрет-афішу Івет Жільбер у виконанні Лотрека? Так-от, це — пародія на неї.

Химера провела пальцями по своїх кучериках і здійняла руки до неба.

— А як швидко намалював. За півхвилини. Ну, може, за хвилину. Правда, Ді? Чудеса. Слово честі.

Миша уважно подивилася на Девіда.

— А про вашу статтю він нічого не казав?

— Тільки те, що жодне із згаданих імен йому не знайоме. Крім Пізанелло.