Вежа з чорного дерева

— Щиро кажучи, не знаю. Та коли ви вже хочете знати мою думку, гаразд... Якщо Елі дюк не знехтував вашими дарами, виходить, ви... не дуже йому неприємні.

— Перестань дражнити мене, зухвальцю! Я і сама чудово знаю, що не бридка Елідюкові. Чи ж могла я завдати йому болю? Хіба що кохаючи лицаря всім серцем... Але якщо я справді неприємна йому, то він заслуговує смерті. Поки я сама не поговорю з ним, не знаю, що й робити. Ти перекажеш йому або ще хтось. Хай знає, як розривається моя душа, жадаючи його! Аби тільки знати, скільки він тут пробуде!

— Пані, король найняв його на цілий рік. Цього часу, гадаю, досить, щоб висловити йому ваші почуття.

Коли Гіліадон почула, що Елідюк не збирається їхати, вона зраділа до нестями: як чудово, що він має лишитися! Та не відала дівчина, як карається Елідюк відтоді, як уперше стрівся з нею. Адже доля скувала лицаря жорстокою обітницею — отим словом, що дав він дружині, коли їхав з рідного дому: ніколи не задивлятися на іншу жінку. Елідюк прагнув дотримати свого слова, але серцем уже належав королівні. І несила йому приховати своє безтямне кохання до чарівної Гіліадон. Аби тільки побачити її знову, поговорити з нею, поцілувати її, приголубити... Та він ніколи не освідчиться коханій, бо вкриє себе довічною ганьбою за порушене слово. А крім того,— хто він такий? Лише васал короля.

Сумніви крають йому душу. Та ось, відкинувши вагання, Елідюк сів на коня. Він скликає своїх воїнів і їде до замку на розмову з королем. Як пощастить, він побачить і дівчину,— ось чому він так поспішає.

Король саме в цей час підвівся з-за столу і попрямував до покоїв доньки; й ось він уже грає в шахи з якимсь чужоземним лицарем. По той бік столика королівна мала показувати тому лицареві ходи.

Елідюк виступив наперед. Король люб'язно його привітав, посадовив поруч і звернувся до доньки:

— Люба моя, познайомся з оцим благородним лицарем і вшануй його по честі. В усій країні немає кращого воїна за нього.

Дівчина дуже зраділа, почувши таке. Вона підводиться і запрошує Елідюка сісти поруч неї, осторонь від інших. Обоє заніміли від кохання. Вона не насмілювалася відкритись Елідюку, а він боявся й слово зронити. Лише подякував за надіслані дарунки: ніколи ще жоден дар не тішив так його серця. Вона відповідає радістю на його радість. А тоді несподівано звіряється, навіщо послала йому каблучку і пояс: душею і тілом вона лине до нього, не в змозі опиратися своїм почуттям, нестямно його кохає і віддає себе під владу будь-якого бажання Елідюка. Якщо ж їм не судилося бути разом, то нехай він знає: жоден чоловік ніколи не матиме її за дружину.

І Елідюк їй відказує на те:

— Королівно, я такий щасливий вашим коханням. Радію всією душею. Хіба ж може мовчати моє серце, коли ви так палко мене кохаєте? Ніколи я цього не забуду. Ви знаєте, я заприсягнувся вашому батькові служити тут рік, пообіцяв, що не полишу цей край, доки не скінчиться війна. Лише після того я вирушу додому, якщо, звісно, ви мені дозволите. Я не хочу лишатися тут назавжди.

— Елідюку, я така вдячна за вашу відвертість. Ви такий щирий і такий мудрий. Але заздалегідь, до того як поїхати звідси, ви маєте вирішити мою долю. Я кохаю вас і вірю вам більше, ніж будь-кому в усьому світі.

Тепер вони знали, що кохають одне одного взаємно, і жодне слово більше не зірвалося з їхніх уст.

Елідюк повертається до своїх покоїв, зачарований тим, як усе складається. Він може говорити з Гіліадон стільки, скільки побажає,— так безтямно вони покохались.

Тепер Елідюк так завзято бився на війні, що захопив у полон ворожого короля і визволив усю країну. Шириться усюди його слава щедрого і вправного воїна. Лицарська доля йому всміхається.

І от саме тоді бретонський король вислав морем трьох гінців — розшукати Елідюка. Бо лихі часи настали в Бретані, і що далі, то йшлося на гірше. Ворог захопив усі фортеці, а землі плюндрував вогнем і мечем. Гірко караючись, король просив пробачення за те, що вигнав Елідюка. Послухавши злих язиків, він безневинно засудив свого вірного лицаря. Але тепер прогнав геть підступну зграю обмовників, що чорними наклепами та підступом вислали його улюбленця з країни. І зараз, у тяжку годину, він наказує Елідюкові, закликає, благає,— в ім'я довір'я, що було колись поміж ними, відколи лицар уперше присягнувся на вірність йому,— приїхати і вирятувати рідний край зі страшної наруги.

Елідюк прочитав тривожну звістку, схвилювався до глибини душі. Він подумав про Гіліадон, яку тепер кохав усім своїм єством, а вона відповідала йому взаємністю. Проте їхнє кохання було цнотливим — нічого непорядного чи легковажного. Милування, розмови, взаємні дарунки — пристрасне почуття поміж ними не заходило далі. Вона поводилася так заради того, на що покладала велику надію. Гіліадон сподівалася, що Елідюк належатиме їй, і тільки їй одній, якщо вона вірно триматиметься.

Та не відала вона, що у нього є дружина.