Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Отаку то братію зігнали на площу перед вежею, де підносилася «клєть» і почали «аґітувати». Перший виступив, як звичайно, начальник шахти. Він заявив, що «за должность перед страной — атмєна», і що так далі бути не може і до «Октябрских праздніков нада канчать з етім уґльом». «Уже в другому дусі промовляв начальник проізводства. Виглядало це, однак, більше на промову, чи на останнє слово обвинуваченого. Він «признавався», що те і це було зле, що взагалі можна б інакше, словом, признавався до «гріхів». За ним виступив політрук шахти: це був якийсь неросіянин, чомусь уперлася думка, що це мадяр. Говорив багато і різноманітно. Розпочав, річ ясна, від того, що батьківщина радо нам простить, але ми самі повинні розуміти, що незадурно. Край стоїть у важкій боротьбі (вересень 1944 р.), вимагає напруження всіх сил, кожна людина має свою вагу. Товариш Сталін, мудрий і добрий, знав що робив 1941 р., знає, що робить тепер. По війні все буде прекрасно, торгівля із альянтами зросла, вони вже тепер дали нам кредити на мільярд долярів. Весь Балкан і Польща увійдуть в склад СРСР і хто ж буде вище нас? Закінчив він промову конкретними вимогами: «чтоб в Октябрє перевиполніть план на 103%».

Утертим шляхом тепер забирали голос представники «народу»: вільні робітники, що займали всі керівні пости в шахті, недвозначно заявляли, що все залежить від нас лагерників. Наші «представники»-бриґадири і горлачі заклиналися:

«Раз далі слово — виполнім». Кожний подрібно описував, що і як зробить, щоб збільшити видобуток, визивав на «соцсорєвнованіє» сусідів з-права і з-ліва. Комедію грано несмачно і слухачів збирала огида, тим більше, що це говорили такі ж таборовики, як ми та гризли їх ті ж насікоми і лежали на таких же голих дошках. Накінець ще виступив наш Ґройсман і солідно, по-купецьки, з обов'язковим матюком у бога, запевнив, що сам подбає, щоб «народ» виповнив взяті «об'єзатєльства». Жалюгідна комедія відбулася на закінчення цього дивовижного образу в честь большевицького держимордця.

Саме, начальники всіх калібрів випхали на трибуну двох молодих людей, а політрук гаркнув: «А нука Андрєй, раскажі народу, как ти государствєнний план сорвал». Обертаючись до нас, додав тоном вияснення: «Он панімаєтє ввєсь транспорт на двіженіє сорвал». Кожний з нас знав, що цей молодий німець, бувши шефом «двіженія» — транспорту вугілля в шахті, лаяв начальство, що не постарало смарів до ваґонеток, а тепер його оголосили спричинником невдачі пляну. Він, зціпивши зуби і затиснувши кулаки, стояв. З його уст не вийшло ні одне слово. Політрук нерішуче помахав головою. Цього «виновніка» зіпхнули і випхали нового нещасника, якогось Пропіно, старшого чоловіка. Цей лебедив: «Да братци, віноват, сознаю. Вот ґлавінженер давно меня ґаваріл, штоб на втором участкє ізоляцію починіл, а я так прямо і нє здєлал етого. Но я клянусь работать бдітєльнеє, братци вєрно, для нашей родіни, для випалнєнія Плана». Дісталося і на закінчення двом «ґалічанам в нємєцкой формє», мені і нещасному Дуркотові.

На «наркомському» пайку чоловік розпачливо худ. День наш виглядав так: о 9-ій год. веч. «падйом» і вимарш на роботу. Від 10-ої до 12-ої спуск у шахту, тут робота до 8-ої, о 9-ій поворот до табору і суп-завтрак. Від 10-ої до 12-ої праця при копанні «котловану» — пивниці на ярину. Від 12-ої до 7-ої веч. можна було спати, о 7-ій «ужін». Годинку по вечері теж можна було переспати — однак години на сон були цілком теоретичні. Будь-який таборовий підпанок легко міг покликати, кого хотів, і «заставити» його робити це і то — «дєлать уборку» у начальства, «разґрузіть» віз картопель і т.п. Крім цього, голод гнав нас у кожну вільну хвилину на службу до кухні — мити підлогу, чистити картоплю. Не знаю таборовика, щоб хоч раз не побував на такій роботі, де часом за цілонічну роботу, діставав «котєлок» супу. Пам'ятаю, що в половині жовтня я так ослаб, що загально в таборі називали мене «доходяґа в очках». Як я виглядав, про це свідчить факт, що начальство рішило, мовляв, мені не варто давати кілограма хліба, а викинути мене та Дуркоту з шахти. Від того часу я літав, як м'ячик від кута до кута по цілому лагері на різних роботах. Приблизно в цьому часі я настільки прийшов до себе, що міг поволи зачати думати над цим, що мене оточує і цим, що буде завтра. Щодо цього другого, то я скоро додумався до простого висновку — що тут може чоловіка врятувати війна з альянтами, або припадок. Що ж до мойого оточення, то я поволі виробляв собі про нього ясний образ, який, в міру набування лагерного досвіду, все і все повнішав.