Відкрите суспільство та його вороги

Цю правдоподібну думку, по-моєму, вперше сформулював Платон, який у цьому питанні перебував під впливом Сократової доктрини душі, тобто Сократового вчення про те, що дух головніший від плоті¹⁵

. Спіритуалістичний натуралізм для наших почуттів безперечно набагато привабливіший, ніж дві попередні точки зору. Втім, як і попередні, він може поєднуватися з будь-яким етичним рішенням; як з гуманістичним ставленням, так і з обожнюванням сили. Адже можна, приміром, вирішити, що всі люди є учасниками цієї спіритуальної людської природи, або ж ми можемо наполягати, подібно до Геракліта, на тому, що багато людей «натоптують свої животи, як звірі», а відтак є нижчими за природою, і лише кілька обраних гідні духовної спільності людей. Відповідно, спіритуалістичний натуралізм часто використовувався, зокрема Платоном, щоб виправдати природні привілеї «шляхетних», чи «обраних», чи «мудрих», чи «природних вождів». (Платонову точку зору буде розглянуто в подальших розділах). З іншого боку, її використовували прихильники християнської та інших гуманістичних¹⁶

форм етики, зокрема Т. Пейн та І. Кант, вимагаючи визнання «природних прав» кожної окремої людини. Зрозуміло, що спіритуалістичний натуралізм можна використати для захисту будь-якої «позитивної», тобто існуючої, норми. Бо завжди можна заявити, що ці норми не мали б сили, якби вони не виражали певних рис людської натури. В такий спосіб, спіритуалістичний натуралізм в практичних питаннях може стати на один щабель із позитивізмом, попри їхню традиційну суперечність. По суті, ця форма натуралізму настільки широка і настільки розпливчаста, що її можна використати для обстоювання будь-якої концепції. Немає нічого такого, що хоч коли-небудь спадало людині на гадку, чого не можна було б назвати «природним», бо якби воно не відповідало його природі, то як воно могло спасти їй на думку?

Подивившись на цей короткий аналіз, не можна не розрізнити дві головні тенденції, що загороджують шлях до прийняття критичного дуалізму. Перша — це загальна тенденція до монізму¹⁷

, так би мовити, до зведення норм до фактів. Друга, глибша, і, можливо, є підґрунтям для першої. Вона базується на нашому острасі визнати перед собою, що відповідальність за наші етичні рішення цілком за нами і ми не можемо перекласти її на кого-небудь іншого — ані на Бога, ані на природу, ані на суспільство, ані на історію. Усі ці етичні теорії мають на меті знайти когось або, можливо, певний аргумент, який зняв би з нас цей вантаж¹⁸

. Та ми не можемо ухилитися від цієї відповідальності. Яку б владу ми не обирали, це ми обираємо її. І тільки обманюємо себе, якщо не розуміємо цієї простої думки.

VI

Тепер повернімося до ґрунтовнішого аналізу Платонового натуралізму та відношення останнього до історицизму. Платон, звісно, не завжди вживав термін «природа» в одному й тому ж розумінні. Найважливіше значення, яке він вкладає в нього, на мою думку, практично тотожне тому, яким він наділяє термін «сутність». Таке використання терміна «природа» й досі живе серед есенціалістів. І сьогодні можна почути, приміром, про природу математики, про природу індуктивного висновку чи про «природу щастя й злиденності»¹⁹. Відтак у Платона «природа» означає приблизно те саме, що й «форма» або «ідея», оскільки «форма» чи «ідея» речі, як було показано вище, також є її сутністю. Мабуть, головна різниця між природою і «формами» чи «ідеями» полягає ось у чому. «Форма» чи «ідея» чуттєвої речі, як ми бачили, існує не в самій речі, а відокремлено від неї: вона її прабатько, стародавній предок. Але ця «форма» чи предок передає чуттєвим речам дещо успадковане від роду або раси, а саме, їхню природу. Ця природа, отже, є вродженою первісною якістю речі, а відтак, її притаманною сутністю. Це — первинна здатність чи характер речі, які визначають ті її властивості, що складають основу її подібності до «форми» чи «ідеї» і вродженій участі у ній.