Відкрите суспільство та його вороги

Перед лицем таких обвинувачень та голослівних тверджень, а також тіні підозри, що кинуто на мене, мені залишається лише спробувати захистити себе. Але я чудово розумію, що ніхто не може бути суддею у своїй справі. Саме з цих міркувань я хочу процитувати тут слова Р. Робінсона (The Philosophical Review, 60, p. 491) стосовно цього платонівського уривка, а також мого перекладу. Треба нагадати, що Робінсон у своїй рецензії «то вихваляє, то ганить» мою книжку і що його докори почасти полягають у твердженні про тенденційність моїх перекладів Платона. І все-таки він пише:

«Попри всю їхню тенденційність, ними, безперечно, не можна знехтувати. Вони загострюють увагу на реальних та важливих аспектах Платонової думки, на які, як правило, не звертають уваги. Зокрема, правильно перекладено показовий приклад доктора Поппера — а саме, жахливий фрагмент «Законів» (942) про заборону діяти на власний розсуд. (Можна було б наполягати, що Платон мав тут на увазі лише питання військового життя своїх громадян, і правильно також те, що фрагмент починається з припису армійської дисципліни, але наприкінці Платон відкрито хоче поширити цей принцип на всі сфери життя — пop. «А безуряддя треба вилучити з життя усіх людей» («Закони», 942 d 1).

Мені здається, що до цих слів Р. Робінсона нічого додавати не потрібно.

Отже, підсумуємо. Певно, неможливо навіть пробувати відповісти хоч на частину обвинувачень, які висуває проти мене професор Левінсон. Я намагався дати відповідь лише на кілька з них, пам'ятаючи, наскільки мені це вдавалося, що важливіше з'ясувати, чи можна спростувати мої твердження стосовно Платона, а не розпочинати суперечку, вирішуючи, хто кого образив. Втім, повторюю ще раз, що ніхто не може бути суддею у власній справі: вирішувати повинні мої читачі.

Та все-таки я не бажаю завершувати цю довгу дискусію, не підтвердивши ще раз мою переконаність у величезних Платонових інтелектуальних здобутках. Моя думка про нього, як про найвидатнішого з усіх філософів, не змінилася. Навіть його етична та політична філософія — це незрівнянне досягнення, хоч я і вважаю її відразливою і по-справжньому жахливою. Щодо його фізичної космології, то тут моя думка змінилася після першого видання книжки (а якщо точніше, між першим англійським та першим американським виданнями), тож я намагався пояснити, чому тепер вважаю його засновником геометричної теорії світу — теорії, значення якої безперервно зростало впродовж сторіч. Як я сподіваюсь, мій критичний аналіз показав, що Платонова велич робить ще важливішою боротьбу проти його моральної та політичної філософії, як застереження тим, хто може потрапити під вплив його чарів.

IV. Про книгу Спірмен

Додано в 1965 р.

У прим. 31 до розділу 3 я згадав про цілу низку книжок, що, як мені здається, попереджували мої погляди на Платонову політику. Після написання цієї примітки я прочитав блискучу критичну працю Діани Спірмен, спрямовану проти утихомирників та диктаторів (Diana Spearman. Modern Dictatorship. 1939). У розділі «Теорія автократії» я знайшов один із найглибших та найгостріших і водночас найстисліших аналізів Платонової політичної теорії з усіх відомих мені.

Додатки до т.2

I. Факти, норми та істина. Подальша критика релятивізму

Додано в 1961 р.

Головна філософська хвороба нашого часу — це інтелектуальний і моральний релятивізм, останній, принаймні частково, грунтується на інтелектуальному релятивізмі. Під релятивізмом або, якщо бажаєте, скептицизмом я маю на увазі тут, коротко кажучи, теорію, згідно з якою вибір між конкурентними теоріями довільний, оскільки об'єктивної істини взагалі не існує, а якщо й існує, то нема теорії, яка була б істинною й принаймні (хай би не істинною) ближчою до істинних за будь-яку іншу теорію. Або, якщо існує дві чи більше теорій, то нема способів і засобів для того, щоб вирішити, яка з них краща.

У цьому «Додатку»* я, по-перше, маю намір висловити думку, що й частина теорії істини Тарського (див. також посилання на А. Тарського в покажчику цієї книжки), зміцнена, вочевидь, моєю власною теорією наближення до істини, може сприяти лікуванню цієї хвороби, хоч і визнаю, що для цього можуть знадобитися й інші засоби, такі як неавторитарна теорія пізнання, яку я розвинув в іншому місці**. Я також спробую показати (у розділі 12 і наст.), що становище в галузі норм — зокрема в моральній і політичній сферах — дещо аналогічне до того, що склалося в царині фактів.

* Я глибоко завдячую доктору Вільяму В. Бартлі за його гостру критику, яка не тільки допомогла мені поліпшити розділ 24 цієї книжки (зокрема ст. 306-307 тому 2), а й примусила внести важливі зміни в це «Доповнення».

** Див., скажімо, «On the Sources of Knowledge and of Ignorance», що тепер увійшла як «Вступ» до моєї книжки «Conjectures and Refutations» і особливо розділ 10 тієї книжки, а також, звичайно, мою книжку «The Logic of Scientific Discovery» (London, Hutchinson, 1959).

1. Істина