— У нього болить голова, — повідомила Зоя. — Тато казав, що в нього голова тріщатиме. Тіммі, дай йому трохи водички.
Сіґурд із вдячністю припав до води, а тоді йому вдалося якось спертися на подушки. Він зиркнув на дітей і обвів очима кімнату. Спробував намацати меча, але ж його там, звісно, не було. Сіґурд зітхнув. Йому було цілком ясно, що він потрапив у полон. Тепер його, либонь, уб’ють. Вікінгам-нападникам не варто сподіватися на милосердя.
— Привіт, — усміхнулася Зоя. — Мене звати Зоя. А це мій брат — Тіммі.
— Тім, а не Тіммі, — буркнув її брат.
— Як ви себе почуваєте? — запитала Зоя.
Сіґурд прислухався до дивних звуків, що долинали з дитячих уст, але не міг збагнути жодного слова. Зоя пильно до нього придивилася.
— Я не думаю, Тіме, що він нас розуміє. Не думаю, що він — англієць.
— Звичайно, ні. Він — вікінг, справжній вікінг.
— Не верзи дурниць, — Зоя показала на себе й кілька разів повторила власне ім’я. Сіґурд кивнув головою. Він також показав на себе й повторив:
— Зоя, Зоя.
— Та не ви, а я! — вона взяла вікінга за руку й показала нею на себе. — Зоя, — ще раз повторила вона. Тоді змусила Сіґурда показати на Тіма й назвала його ім’я.
Сіґурдове обличчя осяяла посмішка.
— А, Зоя! — вигукнув він. Тоді показав на її брата. — Тіммі!
— Та не Тіммі! Тім!
Вікінг показав на себе.
— Сіґурд, — гордо проголосив він.
Тім подивився на здоровила-воїна.
— Ну, то я називатиму тебе Сіґі, — впівголоса мовив він. Вікінг гупнув себе у груди й люто зиркнув на Тіма.
— Сіґурд, — повторив він. — Гедебі. Сіґурд, Гедебі.
— Гаразд, — пробурмотів Тім. — Не панікуй. Як хочеш, щоб тебе називали Сіґурдом Гедебі, можеш називати мене Тімом Елісом. Навіть можеш звертатися до мене: «Пане Тіме Еліс».
— Ой, Тіме, заткнися, — втрутилася Зоя, штовхаючи брата. — Ти іноді такий нестерпний. Здається, він сказав «Гедебі»?
— Сіґурд, Гедебі, — кивнув вікінг і знову почав показувати пальцем. — Зоя, Тім, Сіґурд, Гедебі.
— Пан Тім Еліс! — наполіг Тім. — Та не штовхай мене, Зойко!
— До тебе так і не дійшло, Тіме? Сіґурд каже «Гедебі», але це не його прізвище. Мені здається, він звідти родом.
— Як це?
Зоя похитала головою. Була бліда і схвильована.
— Нам розповідали про Гедебі у школі. Колись так називалося відоме поселення вікінгів у Данії.
— Але ж він і є вікінг, — здивувався Тім. — Що ж тут такого дивного?
— Гедебі вже не існує. Це було селище вікінгів, але сотні років тому. Його вже немає, але цей Сіґурд каже, що він родом з Гедебі!
Тім застогнав.
— Та це ж коню ясно. А звідки ж іще бути родом справжньому вікінгу? Я ж казав тобі, що це справжній вікінг!
4. Обід по-вікінзьки
Батьки Тіма й Зої не мали жодного бажання вислуховувати байки дітей про вікінга в дванадцятому номері, тим паче вірити, що вікінг був справжній. Діти мусили зачекати, поки зі столів поприбирають, а потім помиють посуд після сніданку. Аж тоді Зоя переконала батьків піднятися до кімнати № 12, де Тім захоплено припасовував на себе Сіґурдового шолома.
Вікінга страшенно збентежила поява пана й пані Елісів. Він і далі був певний, що його мають стратити. Та Зоя заспокоїла його, познайомивши з батьками.
Її тато почувався останнім ідіотом, коли казав: «Доброго ранку, Сіґурде», — а тоді ще й обмінювався з вікінгом рукостисканнями.
А от Сіґурд з великою гордістю вимовив свою коронну фразу:
— Сіґурд, Гедебі, Данія.
Пані Еліс похитала головою.
— Він просто клеїть дурня. Мусить бути англійцем. Просто не хоче, щоб ми про це дізналися, бо тоді йому доведеться заплатити за всю заподіяну нам шкоду.
Зоя принесла папір для малювання й олівці. Присіла на краєчку ліжка й зобразила всю родину Елісів, підписавши знизу їхні імена.
— Ні, це не я, — поскаржився Тім. — Я зовсім не товстий.
Зоя не відреагувала на це, лише пояснила Сіґурдові, що вона робить:
— Це я, а це мій тато, пан Еліс… — і так далі. Вона намалювала готель з вивіскою. Сіґурд схвильовано ткнув у неї пальцем. Нарешті Зоя зупинилася й передала олівець йому.
Він витріщився на тоненький дерев’яний патичок, немовби той був зачарований. Було цілком очевидно, що він ніколи в житті не бачив олівця.
Зоя подивилася на батьків.
— Бачите? — сказала вона.
— Він нас розігрує, — пробурмотів тато.
Сіґі кілька разів провів олівцем по паперу, а тоді повільно й невпевнено почав малювати.
Усі оточили його ліжко.
Довкола запанувала якась химерна й напружена тиша.
На папері поволі вимальовувалася ціла біографія Сіґі. Він зобразив свій будинок і довжелезного човна, а на ньому — огидного і страхітливого воїна з кошлатою бородою. (То був Ульрик Чорнозуб, який, на щастя, не міг цього бачити.) Намалював човни під вітрилами, туман і те, як він упав у море.
— Тепер ви нам вірите? — прошепотіла Зоя, а Сіґурд відклав олівця й обвів їх усіх поглядом.
Пані Еліс завагалася.
— Не знаю, що й казати, люба. Тобто ти мусиш визнати, що все це не надто вірогідно.
Її чоловік заскрипів зубами.