Вогнесміх

— Нема дурних! — злісно одрізав чоловік, і його сухе обличчя жовчно сіпнулося від люті. — Вже було — розписування, привітання, веселощі й тому подібне. Ситий по горло!

— Та й з мене достатньо! — одрізала жінка, ніби полоснула бритвою. — Ти хоч би при людях стримувався. Будь джентльменом! Ти ж завжди грав таку роль — ввічливого кавалера!

— Ти не лише джентльмена, а й господа-бога виведеш з себе! — прохрипів пасажир. — Один вихід — світ за очі!

— Так ви до загсу розлучатися? — здивувався Гриць.

— Атож! — дружно відповіли обоє.

— А розписалися давно?

— Три роки тому…

— Є діти?

— Синок, — тихо відповів чоловік.

— Невже ви й розписувалися, ненавидячи одне одного? — якось по-дитячому запитав Гриць. — І синка породжували в сварці та люті?

— Що ви, що це ви таке говорите? — розгублено озвалася жінка. — Хто ж… розписується не люблячи? Чи дитя виношує з ненавистю?..

— То любили ж ви одне одного? — допитувався хлопець. — Говорили ж хороші, ніжні слова? І знаходили в своєму супутникові щось добре, достойне… і вирішували пов’язати свої долі для спільного шляху… не для роздору…

— Було, було, — понуро сказав чоловік, тяжко зітхнувши. — Була й вона хороша, привітна… а де все те поділося?

— А твій шарм, ніжність, лицарство де поділися? — з болем запитала жінка, витираючи сльози. — Звідки з’явився у тобі дракон, тигр, якась нещадність?

— Все воно й лишилося у ваших душах, — твердо сказав Гриць, відчуваючи, як хвиля лоскоту тривожить його серце. — Тільки ви розвіяли ті скарби в сірій повсякденності, а натомість випустили з підсвідомості звіринець… Не гнівайтесь… той звіринець є в кожній людині, тільки дехто вміє тримати своїх рептилій на ланцюгу… а дехто навстіж відкриває ворота, випускає те ревище назовні… Яка честь для людини так чинити? Хіба не краще плекати свої кращі квіти душі? І показати приклад синові, як треба діяти. Може, в цьому й покликання людини — загнуздати в собі дракона, перемогти себе?!

Пасажири мовчали, ніби оцінювали схвильовану мову водія. Певно, з ними ніхто так не говорив, так нещадно не зривав з їхнього сумління мережу амбіції та фальшивого самозахисту. Раптом чоловік торкнувся Грицевого плеча й сказав:

— Зупиніть, будь ласка…

Гриць пригальмував, вони були біля вулиці Миру в Дарниці.

— Що трапилося? Нам ще далеко їхати…

— Ми вийдемо, — сказав чоловік, ніби тяжко роздумуючи, разом з тим поглядаючи на жінку. — Нам треба подумати…

— Ви теж так вирішили? — стримуючи радість, запитав Гриць.

Вона задумливо кивнула. Заглянула в його чорні палаючі очі, тихо запитала:

— Звідки у вас, хлопче, така певність у чистоті людини, така переконаність? Хто ви?

— Просто — людина, — зніяковів Гриць. — Я лише знаю одне, що ненавистю й злом нічого не вирішується. Щось добути можна тільки радістю, доброзичливістю… Можна навіть розійтися, якщо очевидна несумісність характерів… але розійтися по-дружньому, бажаючи успіху один одному. Бо як же це можна — спочатку обнімати друга, цілувати, шепотіти ласкаві слова… а потім — драконом величати? Мені боляче чути таке. Чуєте — боляче!..

Жінка раптово поцілувала Гриця в щоку, розридалася, приклавши хустинку до очей. Чоловік вийшов з таксі, тицяв водієві гроші, ніяково всміхався. Допомігши жінці вийти з машини, він сказав:

— Спасибі, хлопче! Хай тобі щастить. Ти — хороший чоловік! Хай доля пошле тобі й пару таку, як ти!

Гриць втішно засміявся, зачинив дверцята, рвонув машину з місця, залишивши розгублено-радісне подружжя під зеленими свічками тополь, на тротуарі.