Володимир Малик

— Бібліотеку я переховав. Бачите — порожньо стало тут, а було стільки книг! Вся мудрість людська лежала на цих полицях, а тепер — пустка!

— Де ж ти заховав їх, отче?

— Де заховав? Не скажу! Книги — дорожчі за золото! Не скажу!

Дсбриня скипів.

— Але ж воєвода просив дізнатися!

— Воєводі скажу, єпископові скажу, а більше нікому! — суворо відрізав ієромонах.— їм належить знати, а вам — ні! Я ось написав, де заховав книги, і записку цю покладу в тайник. У кожному соборі, в кожній церкві та в монастирях є такий тайник, про який знає тільки владика та князь або воєвода. Якщо я загину, владика прочитає...

— А якщо й він загине?

— Воєвода знатиме. Хтось із нас трьох та залишиться... А хіба так сутужно на валах? Невже окаянні візьмуть Київ?

— Не знаю,— глянув на Янку Добриня.— Не знаю. Але сила у них велика.

— Все в руці Божій! — перехрестився ієромонах.— Ідіть!

Добриня і Янка зачинили за собою двері, вийшли за ворота і повернули в темний провулок. Тут Янка зупинилася, схлипнула і, впавши Добрині на груди, раптом заридала.

Добриня сторопів.

— Янко, чого ти? Що з тобою? Дівчина заридала ще дужче, притиснулася щокою до його кожуха.

— Добрику, Добрику! — вигукнула крізь сльози.— Та невже ж це всьому кінець — нашому життю, нашому щастю, нашому коханню? Боже, навіщо ти караєш нас? За які гріхи? Ми ж нічого не заподіяли поганого ні тобі, ні людям, ні тварям земним! Боже! Ми ж не нажилися!

Добриня обняв її, гладив плечі, що здригалися від плачу, цілував мокрі очі і щоки, заспокоював, умовляв, як дитину, щоб перестала плакати. І Янка поволі затихла, щільніше притулилася до його грудей і довго так стояла, мов мала пташина, в його обіймах, а потім сказала:

— Тепер ти бачиш, Добрику, яка я провидиця? Душа моя відчувала, що спіткає нас лихо! Ось чому я просила тебе в останню хвилину, якщо виживу, вкоротити мені віку, щоб я сама не накладала на себе рук, бо то гріх великий. І зараз прошу тебе, милий, об цім! Не відмов! Ліпше мені відразу загинути, ніж мучитися в чужинській неволі! Ну, обіцяй!

Добриню бив дрож. Невже справді настане мить, коли йому доведеться підняти меча на своє щастя, на це мале дивовижне пташенятко, що несподівано ввійшло в його серце і стало дорожчим за все на світі? Невже це буде? І так скоро?

— Люба! — прошепотів він.— Якщо до цього дійде, ми загинемо обоє. Я не переживу тебе. Але дозволь визначити цю смертну хвилину мені самому. Мені самому! Не нароби дурниць!

— Ні, не нароблю,— запевнила дівчина і, піднявшись навшпиньки, поцілувала його.— Я вірю тобі — ти не підведеш! Ти не дозволиш, щоб твоя Янка стала підніжком у юрті кочовика! Щоб вона поневірялася в неволі по чужих чужинах, як тобі довелося, щоб терпіла наругу та насилля від злих і жорстоких нелюдів!

— Не думай про це! Все буде гаразд! — шепотів Добриня, хоча сам не вірив у те, що казав.— Все буде гаразд, люба моя!

Він легко підняв її на руки, притиснув до себе і, не розбираючи дороги, спотикаючись на нерівних плахах, якими була вимощена вуличка, поніс у темряву, до двору воєводи, а вона припала до нього, притулилася щокою до його щоки і завмерла на його широких грудях, прислухаючись, як десь глибоко, під кожухом, лунко і бентежно гупало юнацьке серце...

 

5

Ніч для обох сторін була тривожна. Повернувшись у свій стан, Батий зібрав військову раду і наказав Гуюк-хану підтягнути до Лядських воріт свій тумен, а Бучек-хану — тумен тургаудів, який не був ще в ділі.

— Кияни захищалися стійко, але їм не вистояти проти нас! Киньте на вал свої тумени і раптовим ударом прорвіть їхню оборону — завтра до обіду ви повинні бути в місті!

— Будемо, Саїн-хане! — запевнив Гуюк-хан.

— Даю переможцям три дні на пограбування. Хай воїни потішаться! Ідіть!

Коли вони вийшли, Батий підвів очі на джихангірів.

— Ми не дамо передишки Думитру-воєводі! Будемо наступати безперервно, вдень і вночі, вводячи в Киюв усе нові й нові сили. Ти, Менту, будь готовий зі своїм туменом вступити в бій завтра опівдні — зміниш стомлених воїнів Гуюк-хана та брата Бучек-хана. Тобі на поміч зразу ж прийде мій брат Орду; цього, гадаю, досить, щоб приголомшити киян і зав'язати бої в самому місті. Потім підуть інші.

— Ойє, ойє! — закивали головами царевичі.— Завтра Киюв упаде до твоїх ніг, Саїн-хане!

Настрій у всіх був бадьорий. Ніхто не сумнівався у швидкій перемозі. Завтрашній день має стати останнім днем Харманкібе!

Зовсім інші почуття панували в Києві. Як тільки Добриня з Янкою зачинили за собою двері, у вежі надовго запала ггіітюча тиша. Мовчав боярин Дмитро, мовчали воєводичі Степан та Ілля, що весь день не відходили від пораненого батька, ані пари з уст не виронили інші бояри. Всім було нелегко. Кожен розумів, що збити ворога з валу неможливо, якщо не кинути проти одного мунгала двох киян. Але де їх узяти? Оголити вали в інших місцях? Цього Батий тільки й жде! На що ж тоді сподіватися? Всі дивилися на Дмитра — що він скаже?

Дмитро сидів за столом, заплющивши очі. Думав? Чи стримував стогін, що клекотів у грудях, бо рана пекла вогнем? Чи відпочивав після незмірне важкого дня?