Крики, зойки, метушня, гуркіт і клекіт бою, що поволі наближався,— все це в першу мить приголомшило дівчину. Куди бігти? Де свої? Загубилися в натовпі, в цьому киплячому вирі збожеволілих людей? Ні, здається, ген вони — продираються разом з іншими до входу в церкву...
Янка з високого ґанку побачила їх і кинулася вниз, але раптом хтось заступив їй дорогу.
— Янко!
Дівчина підняла очі. Перед нею стояв Добриня, змучений, зчорнілий, забризканий кров'ю.
— Добрику! Добрику! Ти поранений?
— Ні, не поранений. Це не моя кров.— Він зам'явся. Йому не хотілося казати, що на його одязі, не тільки ворожа і не стільки ворожа кров, скільки кров її брата Степана.— Де ж бояриня? Де інші?
— Вони побігли до Десятинної церкви.
— А ти?
— Я поспішала туди теж, але...
— Тепер я буду з тобою...
— А де батько? Де Степан?
— Вони там,— махнув рукою Добриня в той бік, де клекотало бойовище.— Воєвода послав мене сюди, щоб дізнатися, як ви тут.
Він знову нічого не сказав про Степана: навіщо в таку хвилину, коли все гине, завдавати дівчині зайвого болю? Тим більше промовчав про те, що мабуть, і воєводи вже немає на світі. Хай краще думає, що вони живі,— так їй легше буде.
— Добрику, що ж нам тепера робити? — спитала Янка пригнічено.— Дивись — мунгали затопляють весь Бабин торжок! Нашим несила вже триматися! Як їх мало, а ворогів багатої Який жах!
Добриня оглянувся. На майдані ще точилися бої, але швидко згасали. Лише де-не-де розрізнені купки киян чинили опір, відчайдушний, але безнадійний, бо їхня сила, швидко танула під шаблями та бойовими сокирами мунгальськими. На Софійських воротах — і це було видно дуже добре — з'явився гурт людей у гостроверхих хутряних шапках. “Невже то сам Батий спостерігає за боєм? — подумалося Добрию.— А чому б і ні? Втішається перемогою, клятий!” Та тут же він і забув про Батия.
Янка — ось що зараз турбувало його. Коли б не вона, він миттю повернувся б назад, у гущу бою. Але ж — Янка! Як бути з нею?
Він узяв дівчину за плечі — зазирнув в очі.
— Янко, Яночко! Люба моя! Не для щастя ми народилися, не судилося нам разом зазнати втіхи кохання! Приходить наш час — і ти повинна бути готова до всього!
— Я готова, Добрику,— сумно відповіла дівчина, і в кутиках її очей заблискотіли сльозинки.— Готова до найгіршого — до смерті! Лиш не віддай мене ворогам на наругу!
— Тоді ходімо зі мною! До Янчиного монастиря! Там будемо стояти до останку! Здається, там є люди! Ходімо!
— А як же мої? Вони заховалися в церкву, в Десятинну.
— Але ж ти сама сказала, що хочеш бути зі мною?
— Так, Добрику! Так! Тільки з тобою!
— Ну, от бачиш... А я не можу заховатися в церкві.
— Тоді ходімо!
Десятинним провулком, мимо Південного плацу, він провів її до Янчиного монастиря. Тут перед ворітьми кілька десятків воїнів спішно споруджували оборонну загату. Невисокий натоптуваний боярин у багатому військовому обладунку покрикував на них хрипким голосом:
— Швидше! Швидше! Тягніть усе, що потрапляє під руку! Ворог незабаром буде тут! Поспішайте!
Голос був знайомий, та Добриня не міг пригадати, кому він належав. І тільки тоді, коли вони підійшли ближче і боярин повернувся до них лицем, Добриня охнув: перед ним стояв боярин Домажир. Змарнілий, давно не стрижений. Ніс у нього потоншав, загострився, а в очах чорніла така смертельна туга, ніби він щойно поховав найрідніших людей.
Домажир упізнав їх теж — витріщився на Янку.
— Ти? У такому вбранні? І з мечем? — Потім перевів погляд на Добриню.— І ти тут, парубче? Я думав, Дмитро підмогу прислав, а виходить...
Він розчаровано знизав плечима.
— Підмоги не буде,— відповів Добриня.— Татарове захопили вже половину Володимирового міста — наближаються до Десятинної церкви...
— О Боже! Вони скоро будуть тут!
— Де ж ваш син, Івор, боярине? — спитала Янка. Домажирові плечі враз опустилися, а в почервонілих очах заблискотіли сльози. Він витер їх рукавом.
— Нема Івора,— відповів глухо.— Нема сина мого... Поліг смертю... смертю хоробрих... А ви... чого тут?
— Ми залишимося з вами, в Янчиному монастирі,— відповів Добриня.— Тутешня Богородиця — покровителька Янки. Тут Янку хрестили, тут вона хоче битися з ворогом... Дозволиш, боярине?
— Про мене... Робіть як хочете... Хоча не жіноче це діло — з мечем устрявати в бійку... Однак — яке це має тепер значення?
Домажир махнув рукою і поколивав до своїх воїнів, а Добриня з Янкою метнулися в сусіднє подвір'я і почали виносити звідти все, що могло пригодитися для будівництва загати.
Коли Дмитро прийшов до пам'яті, бій уже віддалився з Бабиного торжка в найдальші закутки Володимирового міста — до князівських хоромів, Боричевого узвозу та Янчиного монастиря. Звідти доносилися крики, долинав грім щитів і тужливий посвист стріл.
Хтось допоміг йому підвестися. Довкола лунала чужа мова. А коли світ йому зовсім прояснився, він побачив, що стоїть з арканом на шиї посеред майдану в оточенні великого гурту баатурів, які з цікавістю розглядали його.
— Войвода Думитро! Войвода Думитро! — розібрав він два слова і зрозумів, що його опізнали.