Володимир Малик

Після похорону Володимира Рюриковича, після урочисто відправлених дев'ятин та сороковин, Київ затих, присмирнів, ждав біди. З Половецького поля доходили глухі, але страшні вісті: татари гасали по степу — виловлювали останніх половців, що ще не здалися їм, і нещадно винищували або перетворювали на своїх рабів. Кілька половецьких племен, яким пощастило вислизнути з татарських облав і сховатися в Криму, були затиснуті в безводному і безплідному закутку Куль-Оби[53][53] і там вимерли від голоду. Весь безконечний степ від Волги до Кавказу і до Дунаю опинився в руках Батия.

Куди направить свого бойового коня кривавий хан тепер?

На Київ?

Якщо правді, що він мріє виконати заповіт свого діда, Чінгісхана, і зівоювати всі народи Європи аж до Останнього) моря, то не минути йому Києва! Після падіння Переяслава та Чернігова на шляху до Галицько-Волинського князівства, а там і до Польщі, Угорщини та ніімецьких князівств — він перший. Його він не обмине!!

А як оборонятися? Князь помер, дружини немає, та й зброї обмаль. І князівські, боярські та купецькі комори майже порожні. На випадок тривалої облоги чим годувати киян?

Потрібен був господар. Князь!

Боярська дума, що зібралася в гридниці, ні до якої одностайної думки не дійшла. Одні пропонували послати послів до Михайла Всеволодовича, щоб повернувся, інші заперечували: “Він утік від нас! У ту саму хвилину, як татари оточували місто... Як його приймати назад? Щоб знову втік і покинув Київ напризволяще?” Треті перебирали всіх князів, близьких і далеких, які не мали зараз волості, але нікого не знаходили такого, кого б хотіли всі. Домажир же і ті, хто його підтримував, взагалі вважали, що жодного князя їм не потрібно.

— Обійдемося без князів! — гукав тисяцький. — Створимо свою, боярську, дружину! Дамо зброю городянам! Боярська дума — вище князя!

В цьому було щось розумне, коли б не випирало Домажирове бажання самому захопити ту владу, яка належала князеві. Це бажання відчували всі і одностайно заперечили тисяцькому.

— Як можна без князя! Хто ж очолить військову силу киян, коли потреба настане? Може, ти, Домажире? Коли галас трохи затих, підвівся Дмитро.

— Доброчесні бояри київські, — промовив він. — Здавна повелося так, щоб у Києві був князь. Та ще й не простий, а великий, самодержець землі нашої! Він був нам батьком і військовим вождем, а ми були його опорою... Тим більше потрібен князь зараз, коли загрожує нам страшна сила — Батиєва орда! І не будь-який князь, а розумний, сильний, князь-воїн, що має добру дружину і не раз зустрічався з ворогом у полі...

— Кого маєш на увазі, Дмитре? Кажи!

— Є такий князь. Це Данило Романович Галицький... Нема зараз князя, щоб був сильніший за нього! Під його рукою Галицьке і Волинське князівства, він вибив угрів з нашої землі, позаторік погромив німецьких лицарів, ляхи бояться підняти проти нього меча, не в одному бою бував... Такого сильного князя нам потрібно! Об'єднати Київ з Галичем і Волинню, а болохівцям[54][54] нікуди буде подітися — приєднаються до нас самі! Тільки так ми можемо протистояти Батиєві! Іншого виходу не бачу. Рязань, Володимир і Суздаль розгромлені. Переяслав і Чернігів теж. Новгород і Полоцьк сидять собі за непрохідними для мунгальських коней болотами, але й вони дрижать. Залишається князь смоленський Ростислав Мстиславич. Я знаю, є серед вас його прихильники, хоч і не багато. Та самі подумайте, яка у нього сила? Чи захистить він Київ? Тому я думаю: найкраще це зробить Данило Романович...

В гридниці знову зчинився ґвалт. Одні кричали — Данила! Другі — Ростислава! Треті — не треба нам нікого, самі управимося! Боярство київське враз уподібнилося простолюдинам з подільського торговища — хто кого перекричить, переторгує.

Дмитро похмуро усміхнувся і знову підвівся.

— Я бачу, ми до згоди сьогодні не дійдемо. Гадаю, найкраще нам розійтися по домівках, гарно подумати, а завтра зійтися на остаточну розмову...

— Так! Так і зробимо!

— Але є ще одне діло, яке ми маємо докінчити сьогодні.

Бояри нашорошили вуха.

— Кажи!

— Як це завжди бувало у нас, після похорону князя князь-наступник, спадкоємець обов'язково перетрушує поруб. Хто там сидить? За віщо? За провину? Чи без провини?.. Та оскільки князя у нас немає і невідомо, коли буде, ми повинні зробити це самі!

— Правильно! Правильно! — загули бояри, раді хоч у цьому незначному ділі проявити одностайність. — Відчинити поруб і випустити безвинних! Та й тих, хто свою провину спокутував! Ходімо туди! Ходімо!

— Не поспішайте! Це можна зробити і завтра! — намагався перекричати бояр тисяцький Домажир.

Та його не захотіли слухати. Мало хто вірив, що новий князь настановить хитруна Домажира тисяцьким, тому вважали за непотрібне слухатися його.

— Ні, ні! Ходімо зараз!

Натовп вивалив із гридниці і з галасом рушив до порубу.

— Де сторожа? Відкривайте ями! Випускайте в'язнів! Збіглися сторожі — відчинили двері, ляди, поставили драбини.

— Гей, ви там — вилазьте!