Володимир Малик

— Тут ось лист до князя Данила. Я пишу: “Наш благодійнику, княже Даниле Романовичу! Аще одержиш це послання, то знай: князь Великий київський Володимир Рюрикович помер, а його стіл посів князь смоленський Ростислав Мстиславич, онук Давидів, четвероюрідний брат твій. Але ти, княже, старший за нього в роді княжому — і стіл київський по праву належить тобі. Прийди і сядь на ньому! І захисти нас від богопротивних мунгалів, нарекомих татарами, від царя їхнього Батия! А писав це в літо 6749 Дмитро, боярин київський”. Ось так... Цього листа треба відвезти в Галич — і якомога швидшеї — Він знову глянув на синів, що сиділи по другий бік столу. — Доведеться їхати комусь одному з вас, бо лист дуже важливий. Якщо його перехоплять люди князя Ростислава, то не зносити мені голови. Та й гінцеві теж. Отож вибирайте з-поміж себе — хто поїде? Ти, Степане? Чи ти, Миколо?

Сини, переглянувшись, мовчали. Видно, нікому з них їхати в таку несподівану і небезпечну дорогу не хотілося. Бояриня Анастасія, збліднувши, скрикнула:

— Дмитрику, а може, якось обійдеться без листа? Може, хай уже залишається в Києві князь Ростислав? Дмитро сумно усміхнувся.

— Ні, мати, не обійдеться! Листа треба допровадити в Галич і передати у власні руки князеві Данилу! Отже, їхати хтось мусить!

— Тоді дозволь мені, боярине, — тихо промовив Добриня, який упродовж усього сніданку жодним словом не встрявав у розмову і навіть намагався не зустрітися поглядом ні з Янкою, ні з бояринею Анастасією.

— Тобі? — здивувався Дмитро. — Та чи ти розумієш, що береш на себе?

— А чому ж не розумію? — Добриня сумно усміхнувся. — Шлях далекий, небезпечний і важкий. Але не сумнівайся в мені, боярине, я звик до всього. Доберуся і до Галича! Дозволь!

Анастасія стрепенулася, очі її блиснули радістю.

— А чому б і ні, Дмитре? Хлопець звик до незгод! Хай іде! Йому навіть безпечніше, бо його ніхто не знає, а Миколу та Степана знає увесь Київ...

— Воно-то так, — вагався Дмитро. — Але...

Тут втрутилася Янка.

— Тату, дозволь Добрині поїхати — він добереться до Галича і щасливо повернеться назад. Чує моє серце! Дмитро переглянувся з бояринею і засміявся.

— Ну, якщо чує твоє серце, тоді я згоден. Хай їде Добриня! Зараз я накажу приготувати все потрібне для дороги — і в путь!

— Дякую, боярине, — підвівся Добриня. — Я радий, що можу прислужитися тобі. А ще радий тому, що сьогодні надвечір доберуся додому, в Калиновий Кут. Там, мабуть, мене вже і не ждуть...

12

Минув місяць. Одного літнього дня, в післяобідню пору, по битому шляху з Білгорода до Києва поспішала кінна дружина галичан.

Довкола шляху стояв ліс. Пахло суницями. Попереду їхало двоє — князь Данило та Добриня. Хоча їх ніхто не міг підслухати, розмова велася впівголоса, бо була серйозна і важила багато.

— Вже скоро Київ. Як же безперешкодно в'їхати в нього? — спитав князь. — Якщо дозорці Ростислава здалеку помітять нас, то зачинять ворота. А тоді що? Брати місто приступом?

Добриня заперечив:

— Приступом не візьмемо, князю. У Ростислава Мстиславича дружина невелика, зате міські вали могутні. Як їх узяти? Менгу мав значно більше війська, ніж у тебе, та й то відступив... Ні, треба придумати щось інше!

— Що ж?

— Не знаю... Мабуть, мені варто поїхати попереду до боярина Дмитра, а він уже щось придумає.

— Згоден з тобою. А як же ми?

— Поки дорога йде лісом, дружину з Києва ніхто не побачить, а на підході до міста, біля Кудрявця, заховайтеся в заростях і ждіть мого знаку — я двічі ударю в дзвін. Тоді чимдуж мчіть до воріт...

Князь задоволене оглянув ставну постать свого співрозмовника, похвалив:

— А ти молодець! Розумно намислив! Зробимо так, як ти кажеш, — їдь до боярина Дмитра! Я ждатиму твого знаку.

Добриня приклав руку до грудей, мовчки вклонився і вдарив ногами коня.

Широка дорога незабаром розгалузилася на дві — одна повела вгору, до Білгородських воріт, а друга повернула праворуч — низом, понад Либіддю, до Золотих. Добриня поїхав прямо, піднявся на гору, поминув ремісницький посад, густо забудований і чималими будинками, і халупами, і різними майстернями, і опинився на майдані перед Білгородськими ворітьми. Тут було людно. Одні входили в місто, інші виходили. Немолодий рудобородий страж преспокійно дрімав собі, сидячи проти сонця на лаві під стіною. З вежі звисала йому до колін вірьовка: смикни — і вдарить на сполох дзвін. При боці — меч, а щит і спис лежали просто на землі.

Добриня скочив з коня — наблизився. Чому така безпечність? Чому лише один страж біля воріт? Інші сплять у сторожці чи гайнули кудись?

Він зазирнув у сторожку — ніде нікого. Дивно!

Глянув на Іудейські ворота, до яких вела пряма широка вулиця, — відчинені. І теж жодного стража не видно.

Вийшов знову на майдан — вартовий, як і раніш, посопував носом, вряди-годи, не розплющуючи очей, відмахувався від мух, що роїлися біля заслиненого рота. Ледь помітний подих вітерцю доніс від нього сильний запах пива.

Так от воно що! Мабуть, варта набухалася і розійшлася хто куди, а цей залишився на чатах...